Гідність без автономії. Про підхід Верховного суду Індії до прав секс-працівників

У справі «Праджвала проти Союзу Індії» (Prajwala v. Union of India), Верховний суд Індії постановив, що жертви торгівлі людьми з метою комерційної сексуальної експлуатації («CSE» — commercial sexual exploitation) мають право на реабілітацію відповідно до статті 23 у поєднанні з правом на гідність, закріпленим у статті 21.

Хоча це рішення було високо оцінене за його багатоаспектну концепцію гідності, воно є втраченою можливістю сформулювати конституційну основу для захисту прав секс-працівників Індії. Концепція гідності (Dignity Framework), розроблена Судом — орієнтована на боротьбу з об’єктивацією в контексті торгівлі людьми — сама по собі є недостатньою для розв’язання проблем осіб, які відстоюють свої права та можливості щодо своєї роботи. Я стверджую, що розгляд Концепції гідності у поєднанні з концепцією автономії прийняття рішень заповнює цю прогалину: це обґрунтовує процесуальні гарантії Суду для секс-працівників на основі конституційних прав, що підлягають виконанню, поважаючи при цьому інституційну межу між судовим захистом особистості та законодавчим визначенням політики щодо секс-праці.

Межі Концепції Гідності у справі «Праджвала»

У справі «Праджвала» Суд зазначив, що законодавство про торгівлю людьми традиційно формулювалося з позиції боротьби зі злочинністю: пріоритет надається покаранню злочинця, а не правам і потребам жертв. З цього погляду, оскільки торгівля людьми є злочином проти суспільства в цілому, інтереси жертви підпорядковуються інтересу суспільства у забезпеченні належного судового переслідування. Інтереси жертви, її права та особливі потреби враховуються лише побіжно (якщо взагалі враховуються).

На цьому тлі Суд застосував правозахисний підхід: жертви є носіями прав, незалежними від цілей системи кримінального правосуддя, і їхня реабілітація передбачена Конституцією поряд із покаранням злочинця. Суд спирався насамперед на право на гідність, закріплене у статті 21, для роз’яснення прав жертв торгівлі людьми. Він постановив, що, хоча гідність є гнучким поняттям, здатним слугувати обґрунтуванням для протилежних позицій, існує її мінімальний зміст, від якого не можна відступати.

Спираючись на попередню судову практику, Суд виділив три аспекти гідності, гарантованої кожній людині [п. 264].

По-перше, невідчужна гідність: внутрішня гідність кожної людини як самоціль. По-друге, гідність у її матеріальному аспекті: доступ до базових умов, необхідних для гідного життя. По-третє, гідність як визнання: захист від конкретної шкоди, що завдається повсюдною стигматизацією та соціальною ізоляцією.

Суд постановив, що торгівля людьми порушує невідчужну гідність шляхом об’єктивації особистості: жертва торгівлі людьми зводиться до своєї цінності для покупця, позбавляється внутрішньої цінності [п. 265]. Матеріальний аспект порушується, оскільки відсутність базових умов — житла, засобів до існування, безпеки — створює вразливість, яку експлуатує торгівля людьми [п. 272]. Нарешті, жертви торгівлі людьми перебувають в особливо несприятливому становищі з погляду визнання їхнього статусу: їхні страждання часто розглядаються як спричинені ними самими або такі, що не заслуговують на увагу, що призводить до соціальної ізоляції та недоступності юридичної допомоги.

Розглядаючи статтю 21 у сукупності із забороною торгівлі людьми, передбаченою статтею 23, Суд постановив, що жертви торгівлі людьми мають право на реабілітацію, яке може бути примусово реалізовано стосовно держави, і це право виходить за межі покарання та порятунку. Ця концептуальна основа лягла в основу обов’язкових керівних принципів, встановлених Судом під час здійснення своєї юрисдикції відповідно до статті 142, яка уповноважує його ухвалювати рішення, необхідні для забезпечення «повного правосуддя», що охоплюють весь спектр заходів — від порятунку до реінтеграції.

Однак Суд не поширив цю концепцію на добровільних секс-працівників, попри те, що висловив два зауваження, тісно пов’язані з його власним аналізом поняття гідності. По-перше, він зазначив, що закон не враховує умови вразливості та зловживань, за яких здійснюється секс-робота: це зауваження стосується матеріального аспекту гідності [пункти 407, 408]. По-друге, він зазначив, що моральне засудження секс-працівників з боку суспільства як добровільних учасників непристойної діяльності призводить до конкретної шкоди — ізоляції та недоступності правової допомоги — (а саме це й покликане усунути поняття гідності як визнання) [пункт 409].

Ця прогалина викликає особливий інтерес, з огляду на власний висновок Суду про те, що права секс-працівників можуть захищатися незалежно від права на заняття секс-працею. Суд міг би визнати право секс-працівників на гідність, особливо в його матеріальному вимірі та у вимірі визнання, залишивши при цьому питання про статус самої секс-праці на розсуд законодавчого органу.

Автономія як упущений конституційний принцип

Суд, ймовірно, утримався від обґрунтування вимог секс-працівників на право на гідність, оскільки його формулювання про «притаманну гідність» було спеціально адаптоване до проблематики торгівлі людьми: воно спрямоване проти об’єктивації — зведення людини до її цінності для покупця. Застосування цього формулювання до секс-праці як такої загрожує тим, що її розглядатимуть як таку, що за своєю суттю є само комерціалізацією, без урахування добровільної активності осіб, які нею займаються. Це фактично означало б підтримку аболіціоністської позиції — тієї самої, від якої Суд свідомо відмовився [п. 314].

Автономія — аналітично відокремлений принцип, розроблений у справі Путтасвамі (9J) (Puttaswamy (9J)) — виправляє цю ситуацію. Тоді як невідчужна гідність стосується внутрішньої цінності людини як самоцілі (якості, що існує незалежно від її відносин), автономія має реляційний характер: вона захищає вибір індивіда від втручання з боку держави або третіх осіб. Я стверджую, що ці два принципи можуть співіснувати й разом охоплюють те, чого жоден із них не охоплює окремо.

У справі «Путтасвамі» судді дійшли згоди (щоб визнати, що принцип автономії є основою права на приватне життя. Судді Чандрачуд та Наріман (Chandrachud J. і Nariman J.) одностайно постановили, що право на недоторканність приватного життя захищає автономію у прийнятті рішень щодо фундаментальних особистих виборів. Що особливо важливо в цьому контексті, суддя Челамесвар (Chelameswar J.) зазначив, що ця автономія охоплює «свободу вибору: працювати чи ні, а також свободу вибору характеру роботи» — формулювання, яке безпосередньо стосується вимог секс-працівників [п. 38].

Суд у справі Путтасвамі також розглянув взаємозв’язок між правом на приватне життя та правом на гідність. Суддя Наріман (Nariman J.) постановив, що право на приватне життя щодо вибору є необхідною умовою для саморозвитку, який входить до складу права на гідність [п. 85]. Суддя Бобде (Bobde J.) пішов ще далі, заявивши, що ці два права нерозривно пов’язані між собою відповідно до статті 21 [п. 30].

Однак у контексті секс-праці гідність та автономія у прийнятті рішень можуть діяти в протилежних напрямках. Суд у справі «Путтасвамі» залишив цю суперечність невирішеною. Тому постає питання, як судам слід підходити до неї — і саме рішення у справі «Праджавала» пропонує відповідну концептуальну основу.

Суд у справі «Праджавала» зазначив [п. 317]:

«У кожному з нас співіснують сила волі та вразливість. Різниться лише ступінь, у якій одне впливає на інше, і це значною мірою визначається обставинами нашого життя. Для людини, яка стикається з бідністю, соціальною ізоляцією та відсутністю альтернативних джерел засобів до існування, її вразливість може значно звузити коло доступних їй варіантів вибору. Але вона не позбавляє її можливості вибору повністю. Визнання цього співіснування має два важливі наслідки стосовно тих, хто займається секс-роботою. По-перше, розгляд жінки, яка добровільно займається секс-працею, як «суб’єкта», не означає, що слід закривати очі на фактори вразливості, які визначили та обмежили її рішення. Розуміння її суб’єктності вимагає розуміння обставин, у яких вона проявилася, що, своєю чергою, зумовлює необхідність вжиття заходів у випадках, коли суб’єктність серйозно обмежена. По-друге, розгляд жінки, яка стала жертвою торгівлі людьми або примусу, як «жертви» не означає, що вона позбавлена здатності діяти самостійно. Навіть в умовах експлуатації та примусу вона зберігає здатність ухвалювати рішення щодо свого сьогодення та майбутнього».

Цей уривок дає основу для застосовного конституційного критерію. Вихідною позицією має бути наступне: якщо людина заявляє про добровільну участь у секс-роботі, її автономія в ухваленні рішень вважається задіяною, і на державі лежить тягар доведення того, що обставини, які обмежують здатність до самостійних дій, були настільки серйозними, що позбавили її можливості зробити усвідомлений вибір. Лише в тому разі, коли цей тягар буде виконано, невідчужна гідність має переважати над автономією.

У рамках даного розслідування власна заява особи про добровільність має презумптивну силу — її можна спростувати лише за наявності об’єктивних доказів примусу або контролю з боку третіх осіб, оцінених суддею, а не поліцією. Тягар доведення таких індивідуалізованих доказів лежить на державі; вони можуть включати документальні записи або ознаки контролю з боку третіх осіб. Це ґрунтується на справі «Манека Ганді проти Союзу Індії» (Maneka Gandhi v. Union of India), у якій Суд постановив, що відповідно до статті 21 будь-яка процедура, що зачіпає життя або свободу, має бути справедливою, чесною та розумною. У тих випадках, коли держава має намір обмежити свободу на тій підставі, що уявна згода особи не є справжньою, дотримання належної правової процедури, отже, вимагає, щоб цю особу було заслухано щодо питання, чи була порушена її здатність діяти самостійно. Право бути вислуханим вимагає, щоб версія цієї особи була дійсно зважена — вона не може бути зведена нанівець загальною презумпцією про те, що особи, які займаються секс-працею, позбавлені здатності діяти самостійно.

Можливе заперечення полягає в тому, що визнання автономії у прийнятті рішень щодо секс-праці фактично підтримує декриміналізацію, вирішуючи спірне питання законодавчої політики судовою ухвалою. Це заперечення неправильно тлумачить аргумент. По-перше, Закон про запобігання аморальній торгівлі людьми, який діє в Індії (ITPA — Immoral Traffic (Prevention) Act), вже дозволяє секс-працю в особистих цілях без участі третіх осіб (з урахуванням обмежених винятків, передбачених у розділах 7 та 8); конституційне право діє в рамках цього чинного правового поля, а не за його межами.

[(ITPA) — The Immoral Traffic in Persons (Prevention) Act — Закон про запобігання аморальній торгівлі людьми — це основний закон Індії, спрямований на боротьбу з торгівлею людьми та комерційною сексуальною експлуатацією. Спочатку прийнятий у 1956 році як Закон про припинення аморальної торгівлі жінками та дівчатами (SITA), він був розширений і перейменований у 1986 році, щоб передбачати покарання за утримання борделів, сутенерство та торгівлю людьми.]

По-друге, і що важливіше, це право поширюватиметься на секс-працівників як на осіб, а не на саму діяльність, пов’язану з секс-працею, відповідно до власного формулювання Суду. Визнання того, що людина має конституційне право робити вибір щодо своєї роботи, категорично відрізняється від визнання права на заняття секс-працею; перше обмежує те, як держава може поводитися з окремими особами, тоді як друге обмежує законодавчу владу над самою діяльністю.

Можна стверджувати, що автономія прийняття рішень передбачає наявність суб’єкта, здатного робити вибір і вільного від структурного примусу — однак в індійському контексті секс-праця здійснюється в умовах крайньої бідності, кастового підпорядкування та патріархальних обмежень. Проте теорія реляційної автономії, яка аналізує механізми функціонування автономії в умовах структурних обмежень, стверджує, що наявність таких умов не позбавляє людину автономії повністю.

Діана Мейерс (Diana Meyers) виділяє три форми автономії. Програмна автономія — найвимогливіша — передбачає контроль над своїми основними життєвими рішеннями та загальним життєвим планом. Вузькопрограмна автономія — це здатність приймати самостійні рішення в межах конкретної значущої сфери свого життя. Епізодична автономія — це здатність визначати свої безпосередні потреби та діяти відповідно до них у конкретній ситуації. Хоча програмна автономія може систематично обмежуватися внаслідок структурного гноблення, Мейерс стверджує, що вузько програмна та епізодична автономія зберігаються, оскільки вони залежать від таких навичок, як емоційна сприйнятливість та самосвідомість, які гнітючі умови не обов’язково руйнують. Рішення зайнятися секс-працею відображає вузько програмну автономію, оскільки воно передбачає оцінку економічних варіантів, аналіз ризиків та порівняння альтернатив у межах значущої, але обмеженої сфери життя людини, що якраз і є тим типом рішення, для визнання якого й була розроблена концепція Мейерс.

Конституційні засади та майбутні виклики

За відсутності конституційної основи, закріпленої в принципах гідності та автономії, процесуальні гарантії, передбачені в Плані захисту потерпілих (Victim Protection Plan), ґрунтуються виключно на вказівках Суду, викладених у статті 142 (Court’s Article 142), що призводить до проблеми дотримання, яка історично супроводжувала подібні вказівки. Особливе значення мають дві гарантії. По-перше, посилаючись на справу «Будхадев Кармаскар проти штату Західна Бенгалія» (2022 р.) (Budhadev Karmaskar v. State of West Bengal (2022)), Суд постановив, що принцип невтручання вимагає від поліції визначити, чи є особа добровільним працівником секс-індустрії, перш ніж забирати її під час рятувальної операції відповідно до статті 15 Закону про запобігання аморальній торгівлі людьми (ITPA) [пункт 362 c.(iii)] (Section 15 of the ITPA [para. 362 c.(iii)]).

По-друге, Суд визнав, що рятувальні операції часто проводяться в умовах, коли час має вирішальне значення, що підвищує ймовірність затримання добровільних працівників секс-індустрії. Суд постановив, що коли таких осіб доставляють до магістрату відповідно до статті 17, з самого початку необхідно провести попередню оцінку того, чи є вони добровільними працівниками секс-індустрії, які не бажають піддаватися подальшому утриманню під вартою — у такому випадку вони не повинні піддаватися більш інтрузивному допиту відповідно до статті 17 (2) [п. 335].

У нинішній ситуації ці гарантії залежать від дотримання вказівок, викладених у статті 142, — механізму, який у минулому не виправдав очікувань. Якби Суд обґрунтував вимоги секс-працівників правом на гідність та автономію у прийнятті рішень відповідно до статті 21, порушення цих гарантій підлягали б безпосередньому судовому примусу: секс-працівники могли б оскаржувати недотримання цих прав шляхом подання клопотань про винесення судового наказу до Вищих судів відповідно до статті 226 або до Верховного суду відповідно до статті 32. Конституційна основа перетворила б вказівки Суду з орієнтовних рекомендацій на права, що підлягають судовому захисту.

Визнання права на гідність та автономію у прийнятті рішень також дозволило б поступово оскаржувати в конституційному порядку найбільш проблематичні положення Закону про боротьбу з проституцією (ITPA). У справі «Шакті Вахіні проти Союзу Індії» (2018 р.) Суд поширив принцип автономії у прийнятті рішень, встановлений у справі «Путтасвамі», на сферу інтимних стосунків, постановивши, що вибір дорослою людиною супутника життя перебуває під конституційним захистом. Закон про боротьбу з проституцією (ITPA) викликає аналогічні побоювання.

Стаття 4(1) передбачає покарання для дорослих, які перебувають на утриманні у секс-працівника, що потенційно може призвести до криміналізації утриманців з-поміж членів сім’ї; стаття 4(2) передбачає покарання для осіб, які проживають із секс-працівником або регулярно перебувають у його товаристві. Обидва положення створюють перешкоди для стосунків, пов’язаних із вибором секс-працівника, не розрізняючи експлуататорський контроль з боку третіх осіб та законні стосунки підтримки — той самий недолік, який наводив Верховний суд Канади у справі «Бедфорд» (2013 р.) до скасування аналогічної заборони на отримання доходу від проституції, і який принцип автономії прийняття рішень, у тлумаченні, наведеному у справі «Шакті Вахіні», також засуджує. Стаття 20, яка дозволяє виганяти секс-працівників з того чи іншого населеного пункту виключно на підставі їхнього роду занять, викликає окрему, але пов’язану з цим проблему: як зазначає Бхатія, вона переслідує людей за поведінку, яка захищається статтею 21.

Висновок

У рішенні у справі «Праджвала» було розроблено переконливу концепцію захисту гідності жертв торгівлі людьми, однак у ньому не вдалося сформулювати конституційну основу для захисту секс-працівників. Розгляд поняття гідності у поєднанні з автономією прийняття рішень заповнює цю прогалину: він обґрунтовує процесуальні гарантії Суду на основі конституційних прав, що підлягають виконанню, та створює основу для поступового оскарження найбільш проблемних положень Закону про боротьбу з торгівлею людьми (ITPA). У ширшому плані це демонструє, що права секс-працівників можуть бути конституційно забезпечені — як підтвердив сам Суд — без необхідності для Суду займати будь-яку позицію щодо права на заняття секс-працею.

Автор: Пранав Міттал

Пранав Міттал — студент третього курсу бакалаврської програми з права (B.A. LL.B.) у Національній юридичній школі Індійського університету (NLSIU), Бангалор.

Опубліковано 13 липня 2026 року на порталі verfassungsblog.de