Пастка за 180 мільйонів: як держава провокує злочини, які сама ж і «розкриває»

Уявіть слідчого, який сам створює оголошення про секс-послуги, сам пише «клієнту», сам призначає ціну і сам призначає зустріч у готельному номері, що також орендувала поліція. А потім цю саму людину, яка відповіла на пропозицію, створену державою, судять за злочин, який без державного втручання, можливо, взагалі не було б скоєно. Це не гіпотетичний сценарій. Це один із трьох найпоширеніших сценаріїв, які ми виявили, проаналізувавши шість років української судової практики за статтями 301, 302 та 303 Кримінального кодексу.

«Підставний клієнт»: коли розслідування перетворюється на постановку

У кримінальному процесі є метод, що називається контрольованою або оперативною закупкою: оперативний працівник чи залучена особа імітує роль покупця послуги чи товару, щоб зафіксувати вже вчинюваний злочин. Це законний інструмент — але лише за однієї умови: агент має бути пасивним. Він може відповісти на вже зроблену пропозицію. Він не має права цю пропозицію ініціювати, наполягати після відмови чи пропонувати ціну, вищу за ринкову.

Українська практика цю межу регулярно порушує. Ми виокремили три моделі, за якими діють «підставні клієнти» у справах про секс-послуги й порнографію:

• «Інтернет-закупка», де оперативник сам реєструється на сайті оголошень і сам першим виходить на контакт;

• «Готельна пастка», де поліція орендує номер і сама звертається із замовленням послуги — тобто буквально створює злочин, який потім розслідує;

• «Контрольована явка», де агента впроваджують у вже наявну організовану мережу на підставі реальних попередніх даних — це єдина модель, яка більш-менш відповідає стандарту «пасивного агента».

Перші дві моделі — це вже не розслідування, а провокація. І саме вони, за нашим аналізом, зустрічаються найчастіше.

Європейський суд каже про це вже 28 років

Це не абстрактна юридична тонкість. Європейський суд з прав людини формує послідовну практику з 1998 року, коли у справі «Teixeira de Castro проти Португалії» встановив: якщо поліція підбурює людину до злочину, якого вона інакше не вчинила б, отримані докази — недопустимі, а засудження порушує право на справедливий суд.

У справі «Ramanauskas проти Литви» Велика палата уточнила: державі не можна виправдовувати провокацію навіть інтересами боротьби зі злочинністю.

У справі «Bannikova проти Росії» суд встановив двоступеневий тест — чи була провокація за фактом, і чи міг обвинувачений ефективно оскаржити її в суді.

А у справі «Furcht проти Німеччини» ЄСПЛ показав: навіть якщо у законі є формальна заборона провокації — як стаття 271 українського КПК — цього недостатньо, якщо суди не перевіряють її змістовно.

Україна вже отримувала подібні застереження від Страсбурга у справі «Yakhymovych проти України». Логіка та ж: суди констатували факт закупки й на цьому зупинялися, не з’ясовуючи, хто насправді почав першим.

Кого насправді карають — і за що

Тут варто зупинитися на юридичній деталі, яку часто упускають навіть у публічних дискусіях. Стаття 302 КК карає не за заняття проституцією, а за утримання місць розпусти й звідництво — тобто за організацію, а не за сам факт продажу сексуальних послуг між дорослими за згодою. Добровільне заняття проституцією — це не кримінальне, а адміністративне правопорушення за статтею 181-1 КУпАП.

Іншими словами: державні ресурси, призначені для протидії тяжким і особливо тяжким злочинам (саме для цієї категорії справ і задумувалась контрольована закупка за статтею 271 КПК), регулярно спрямовуються на справи середньої тяжкості, де немає ні жертви, ні очевидної суспільної шкоди. При цьому сам «клієнт» - той, хто фактично купує послугу,  найчастіше залишається повністю поза кримінальною відповідальністю. Ми переслідуємо тих, кого підштовхнули до злочину, і залишаємо безкарним того, хто підштовхнув.

Ціна питання: щонайменше 56 мільйонів гривень щороку

Ми спробували порахувати, скільки це коштує державі. І хоча цифри, звісно, приблизні, бо ніхто не «розкладає» вартість кожного кроку у провадженні в окремий бюджет, вони вражають.

Одне кримінальне провадження із застосуванням «підставного клієнта» - від оперативного планування до вироку першої інстанції — обходиться бюджету орієнтовно у 80 000 – 390 000 гривень, а з апеляцією й касацією — до пів мільйона. Помноживши це на приблизну кількість таких проваджень від 280 до 600 на рік, ми отримуємо щорічні витрати держави в діапазоні 56 – 180 мільйонів гривень.

Але найболючіше не сама сума, а її результативність. За нашими оцінками, від 20 до 35 % таких справ завершуються виправданням або закриттям саме через недопустимість доказів — тобто через те, що суд визнав провокацію. Це означає, що 11 – 63 мільйони гривень щороку витрачаються на провадження, які самі ж руйнуються в суді через власну юридичну ваду. У 2026 році, коли кожна гривня бюджету має йти на реальні загрози, це виглядає особливо нераціонально.

Що можна зробити вже зараз

У нашому дослідженні ми пропонуємо не лише діагноз, а й конкретний план дій для МВС, прокуратури та парламенту:

• Чітко розмежувати дозволену поведінку «підставного клієнта» (відповідь на вже зроблену пропозицію) від забороненої (перша ініціатива, повторні пропозиції, ціна вища за ринкову);
• Заборонити застосування цього методу у справах без доведеної суспільної шкоди — зокрема там, де немає ознак торгівлі людьми, залучення дітей чи насильства;
• Запровадити обов’язкову відеофіксацію дій «підставного клієнта» та незалежну прокурорську перевірку на провокацію ще до завершення досудового розслідування;
• Законодавчо закріпити тест на провокацію за стандартами ЄСПЛ і чітке визначення понять «порнографія» та «еротика», щоб зменшити свавільність кваліфікації;
• Забезпечити публічність щорічної звітності про кількість таких справ, витрати на них і частку недопустимих доказів.

Чому це важливо

Права людини не закінчуються там, де починається моральне засудження професії. Секс-працівниці й секс-працівники — такі ж громадяни, які мають право на справедливий суд, на приватність і на захист від держави, яка сама провокує те, що потім карає. Коли правоохоронна система витрачає десятки мільйонів гривень на створення злочинів замість їх розкриття, це шкодить усім: і людям, чиї права порушено, і суспільству, яке платить за це двічі — грошима і довірою до правосуддя.

Повна версія дослідження БО «ЛЕГАЛАЙФ-УКРАЇНА» "Практика використання «підставних клієнтів» у сфері порнографії, проституції та сутенерства / (2020-2026 роки)