гаряча лінія
ukr
ГАРЯЧА ЛІНІЯ ДЛЯ СЕКС-ПРАЦІВНИКІВ.  ЦІЛОДОБОВО.

ТЕЛЕФОНУЙТЕ ЯКЩО:
  • 📌 співробітники поліції вимагають у Вас гроші, примушують до складання/підписання незаконних протоколів, проводять незаконні обшуки;
  • 📌 Ви піддаєтеся фізичному та психологічному насильству з боку поліції (моральне приниження, образа, примус до співпраці, примус до сексу, згвалтування і т.д.);
  • 📌 Ви піддаєтеся насильству;
  • 📌 у Вас намагаються забрати дитину/позбавити батьківських прав, посилаючись на Ваш вид діяльності;
  • 📌 Вас шантажують, залякують або обмежують свободу;
  • 📌 Вам відмовляють у наданні медичних послуг, посилаючись на Ваш вид діяльності;
  • 📌 Вам потрібна допомога в отриманні паспорта, оформленні прописки і т.д.
+38(050) 450 777 4 +38(067) 450 777 4

«П’ятеро ззаду та двоє попереду — нам пощастило, і ми вирвалися з Маріуполя»

30 Кві 2022 17:04:56
0
комментариев

Наталія Калужська — наша колега та параюристка з Маріуполя розповіла, що відбувалося з нею та її близькими у перші тижні війни, і як їм вдалося вирватися зі знищеного міста.


Ілюзія миру та безпеки. Початок

Напередодні весни Маріуполь жив своїм звичайним життям. Люди працювали, місто облаштовували, чепурили: чистили парки, ремонтували дороги, зупинки. Навіть пляж уперше впорядкували і навели там красу. Це все давало ілюзію миру та безпеки.

Але і я, і мої рідні, ми щось передчували, щось страшне. Я навіть наполягала на продажі наших квартир та переїзді до Вінниці чи Хуста, там після Другої світової війни жила і навчалася моя мама. Але це так і залишилося у наших планах.

За політикою та новинами завжди стежив мій чоловік. І ось, 21 лютого, коли Путін оголосив про визнання ДНР та ЛНР у межах Луганської та Донецької областей, тобто повністю з Маріуполем, ми почали збирати «тривожну валізку».

Оскільки ми знаходилися близько до зони ООС, для нас війна почалася раніше, ніж для решти мирної частини України. Звуки обстрілів було чути вже з 22-го чи 23-го і вони тривожно наближалися, ставало все страшніше.

25 лютого ввечері у нашій 12-ти етажці відключили воду та світло. Я відразу згадала про Східний – це той самий мікрорайон на околиці, який у 2014 неодноразово зазнав масованих обстрілів з Градів та Ураганів. Жителі Східного розповідали, що перед тим, як їх обстріляли, у них теж відключили електрику та воду. Я подумала, що це погана ознака, і ми з чоловіком вирішили переїхати до мами, ближче до центру.

З собою ми взяли тільки документи, пару шкарпеток та білизни, бінокль та ноутбук. Громадський транспорт на той час уже майже не ходив, тому ми йшли пішки, здригаючись від кожного вибуху. Один вибух пролунав дуже близько, згодом ми дізналися, що це розбомбили нашу школу.

У мами ще працювали всі комунікації – електрика, водогін, опалення, газ, зв’язок та інтернет. Ми встигли зробити достатній запас питної та технічної води, мама тримала завжди продуктові запаси, і ми ще дещо приготували. За нашими розрахунками, їжі та води нам на трьох мало вистачити на пару-трійку тижнів.

Дотримуючись порад, ми, чим змогли, заклали кімнатні вікна і заклеїли всі шибки скотчем. Ніч була неспокійна: обстріл не вщухав, вікна дзвеніли, стіни вібрували. Ми всі були знервовані, майже не спали.

Вранці 26-го зателефонувала знайома та повідомила, що до нашого будинку прилетіли Гради. Я кинулася шукати в інтернеті новини і, на жаль, інформація підтвердилася. Ми з чоловіком відразу ж помчали туди, щоб забрати котиків, ну, і речі забрати, якщо щось залишилося. Картина відкрилася безрадісна: будинок стояв почорнілий, вікон у ньому не було, довкола валялися уривки чиїхось речей, уламки віконних рам та меблів.

Котів ми довго не могли знайти, ходили, кликали їх, на щастя, одна таки – Аська – вийшла до нас, а дві інші так і не озвалися. Сподіваюся, вони просто сховалися десь від страху. Ми залишили їм їжі та туалет, а самі повернулися додому до мами.

У неділю 27-го ми з чоловіком встигли сходити до СНІД-центру, щоб отримати препарати (АРТ, ЗПТ, лікування гепатиту). Людей у ​​цей день було дуже багато. Багато хто приходив раніше свого терміну, щоб отримати ліки про запас, бо невідомо було, яка ситуація буде завтра. Робота кипіла, лікарі центру намагалися йти всім на зустріч, задовольняючи запити пацієнтів. Але персоналу не вистачало, і ми залишилися, аби допомогти медсестрам. Цього вечора з Маріуполя йшов евакуаційний поїзд до Львова, можливо, це був наш шанс на порятунок, але ми на нього не встигли, бо затрималися у СНІД-центрі.

 «Пятеро сзади и двое спереди — нам повезло, и мы вырвались из Мариуполя» - 1
Маріуполь. Фото з мережі

У понеділок 28 лютого зник зв’язок. Потім відключилася електрика, а потім і газову трубу пробило осколком. Ми залишилися без світла, тепла та інформації. Ось так все починалося.


В очікуванні хороших новин

Ми мали радіоприймач, і знайшли українську хвилю. Ми слухали, слухали.., сподіваючись, але хороших новин все не було. У голові крутилася самотня думка: що це? правда чи сон? Було дуже страшно. І тільки моя мама нічого не боялася – вона подавала нам приклад стійкості та розсудливості.

За два тижні до війни у чоловіка діагностували діабет. Потрібно було закінчити обстеження, щоб призначили лікування. Але спочатку захворіла наш сімейний лікар, а потім настала війна. І чоловік лишився без призначення. Ми не знали, чи він інсулінозалежний, не знали, яке лікування йому потрібне, і це додавало аргументації на користь нашої термінової евакуації. Мама ж, якій 82 роки, ні в яку не хотіла покидати Маріуполь, та вона й не змогла б зі своїм здоров’ям перенести дорогу.

Тому на сімейній нараді було ухвалено рішення, що ми з чоловіком шукатимемо будь-якої нагоди, щоб евакуюватися, а маму залишимо під наглядом сусідів. Сусіди з 9 поверху прийняли нашу пропозицію переїхати до маминої квартири на перший поверх, бо при обстрілі безпечніше перебувати внизу і взагалі разом легше переживати лихо. Також у них закінчувалася питна вода, і ми домовилися, що залишимо їм свої запаси продуктів та води.

З цього моменту ми цілеспрямовано почали шукати інформацію про «коридори» та евакуацію. І ось, найближчим часом, мер міста повідомив про збори на головних площах Маріуполя для евакуації жителів.


«Зелений коридор», якого немає

Збори були призначені з 9.00 до 16.00, на цей час обстріли повинні були припинитися. До найближчої площі ми мали пройти пішки близько 10 км. Збиралися ми похапцем, забули телефон чоловіка і навіть гроші. Взяли лише воду і небагато цукерок. Інші ресурси залишили мамі.

Громадський транспорт не ходив, до пункту призначення ми мали дійти пішки. Незважаючи на оголошення про «коридор», затишшя не було, обстріл продовжувався. Поруч йшли сотні таких самих, як ми людей, були сім’ї з дітьми, старі, і нас ставало все більше в міру просування до мети.

Ми пройшли близько кілометра, дійшовши до виконкому. Там стояла юрба людей і була поліція. Обстріл посилився, і нам оголосили, що евакуація неможлива, доведеться чекати наступного оголошення про «тишу». Нас попросили спуститися до найближчого підвалу для безпеки. У підвалі не було ні води, ні їжі, стояли лише кілька стільців та столів. Дуже хотілося пити, але я терпіла. Нам пообіцяли, що незабаром за нами приїде автобус, щоб відвести до сховища у Драмтеатрі. Чесно, мені вже не вірилося, але автобус приїхав і ми з чоловіком влізли в нього. Усю дорогу я молилася. Нас довезли до центру міста, але замість Драмтеатру висадили біля філармонії. Запустивши всіх у приміщення, для нас відкрили зал для глядачів і сказали займати місця на підлозі і на кріслах.

 «Пятеро сзади и двое спереди — нам повезло, и мы вырвались из Мариуполя» - 2
Маріуполь. Фото з мережі

Пам’ятаю, як я лежала на підлозі, відходила від втоми, коли зненацька з’явився мій чоловік з цілим ящиком їжі. Там були крабові палички, мед та, найголовніше, 6 баночок солодкого напою. Виявилося, що українські військові дозволили зайти до АТБ та взяти необхідне – води та їжі. Це було свято і знак мені, що поруч хтось є і Він піклується про нас.


Завдання вижити

Швидкої евакуації так і не вийшло. До 14 березня будівля філармонії була нашим притулком та домом. Спочатку нас було близько 400 людей, під кінець нас стало більше 1000, з них приблизно 400 були діти.

Першого ж дня я записалася на чергування. Щодня з 6.30 до 18.00, доки не починалася комендантська година, ми намагалися влаштувати наш спільний побут. Хтось прибирав. Хтось добував зовні їжу – зазвичай цим займалася молодь, ще солдати Азова привозили продукти та ділилися своїми пайками. Хтось готував – варили супи і навіть одного разу борщ. Їжу роздавали строго, поділяючи її на порції, і нормовано видавали воду, щоб усім вистачило. У будівлі було три унітази, але вони постійно забивалися без води, тому, незважаючи на обстріл, ми облаштували два «місця» на вулиці.

З кожним днем нас ставало дедалі більше. Люди приходили самі після обстрілів, із зруйнованих будинків, розгублені, у домашніх капцях, багато хто був поранений. Багатьох приводили українські солдати. Після обстрілу пологового будинку у нас з’явилися три жінки з немовлятами. Солдати роздобули для них великий термос, щоб у матусь постійно був окріп, і дозволили взяти в аптеці дитяче харчування, підгузки тощо.

Дорослі по-різному реагували на ситуацію і поводилися по-різному. Багато хто був ніби в ступорі. Навіть лікарі, які опинилися серед нас, не всі були здатні надавати допомогу постраждалим. Але, дякувати Богу, були й ті, хто не сумували за будь-яких обставин і допомагали впоратися оточуючим із кризою. Так, одна жінка, до речі, робітниця філармонії, та її дочка обладнали одну з кімнат для ігор та занять із дітьми. Там вони проводили уроки малювання, читання та грали з дітьми.

          У бомбосховищі філармонії помістилося лише 200 людей. Всі інші жили у головному залі та у технічних приміщеннях філармонії. Спали ми на підлозі, на тоненьких ковдрах, тіло не витримувало, все нило, боліло. Після чергового обстрілу наші вікна втратили скло, і стало нереально холодно, незважаючи на те, що всі спали у взутті та в одязі. Ми з чоловіком тулилися на квадратному метрі в переході поряд з радіорубкою — навколо темрява непроглядна, сморід, і ніякого зв’язку та інформації.

Останніми днями їжі стало різко не вистачати. За супом шикувалася черга з 8 ранку, а видавали з 14.00, по одному ополонику. Увечері розносили печиво та сосиски дітям. Усе ділили, щоби ніхто не залишився голодним. Молодь усе, що знаходили зовні – чай, кава, сир – все приносили до «спільного столу». Літні люди поринули в похмуру мовчанку.

Якось із сусідньої будівлі прибігли люди, сказали, що у них троє поранених і терміново потрібен лікар, щоб витягти з них уламки. Наша лікарка — лор Ірина з Донецька — у цей момент була відсутня. Я згадала, як три роки після закінчення школи пропрацювала в перев’язувальній при хірургічному кабінеті, і озвалася. Поки ми бігли до місця, навколо все гриміло, дзижчало, свистіли снаряди, мені було дуже страшно. Окинувши швидким поглядом поранених, я побачила, що один хлопець мав просто подряпини, а з другого стирчав маленький уламок. На перший погляд, нічого складного, але коли я спробувала витягти цей «шматочок», то виявилося, що це тільки “верхівка айсберга”, за якою опинився величезний і колючий шматок заліза… Хлопець залишив цей уламок собі на згадку. Назад мене проводжали, оточивши з двох боків і прикриваючи своїми тілами, цілували мені руки і дякували.

Я вважала, що страшніше бути вже не може. Але нас почали бомбити 500 кілограмовими бомбами. Бомбили, не перестаючи ні на мить. Люди прибігали в паніці, шукаючи притулку, місця не було, але ми приймали і людей, і тварин. Привезли ще жінок із триденними малюками. Складно описати всю гаму почуттів, які я відчувала: жах, біль, розпач, співчуття та жалість.


“п’ятеро ззаду і двоє спереду” – довгий шлях до безпеки

14 березня ми дізналися, що людям, які спробували виїхати з Маріуполя самостійно на власних авто, вдалося вибратися і вони вже у безпечному місці. Одна з наших жінок, всі зверталися до неї Петрівна, наважилася їхати та запропонувала вільні місця матінкам із дітьми. Одна з матусь побоялася та відмовилася.

І тоді Петрівна, каже мені: «Наташа, є місце, збирайся». Я відповіла, що мені треба два місця, але ми з чоловіком маленькі та худенькі. Вона промовчала, і я побігла до чоловіка збирати рюкзак.

Брали з собою по мінімуму: вода та гематоген, спирт, скальпель, бинт та перекис, документи та змінну білизну. Решта – мед, чіпси, чай залишили у філармонії, попередивши, щоб люди забрали нашу їжу.

Не дочекавшись дев’ятої ранку, п’ятеро ззаду і двоє спереду, на свій страх і ризик ми виїхали. Так, уздовж моря, серед мін та кинутої техніки, ми їхали через безлюдне та неживе місто, яке було вже відсотків на сімдесят зруйновано. Нам дуже пощастило, і ми змогли вирватись із цього кошмару…

Весь шлях я читала молитву. Коли до найближчого селища лишилося близько двох кілометрів, у нас закінчився бензин. Всі думки до Бога, допоможи! Наша рятівниця додзвонилася до людей, які не пошкодували свого останнього бензину та двигуна, та дотягли нас до с. Урзуф. Тут наші шляхи з Петрівною розійшлися.

На ніч нас поселили у літньому будиночку, зі світлом, але без опалення. На вулиці вночі сягало мінус 10 градусів, у будинку було дуже холодно, і я остаточно захворіла.

Незважаючи на погане самопочуття, треба було їхати далі. Ми вирішили дістатися попутками до родичів, які живуть у Бердянську. Дівчинка Настя із сином, яка виїхала з нами з Маріуполя, вирішила приєднатися до нас. Години дві ми з Настею намагалися зупинити машини, що проїжджали. Я пропонувала водіям гроші, всі, що в мене були, аби довезли нас. Хтось просто відмовлявся, а хтось обіцяв повернутися за нами за кілька днів.

Я молилася. І ось я бачу, як біля Насті зупиняється машина, і за кілька хвилин Настя махає нам рукою, кликаючи до себе. Виявилося, що водій Олексій погодився довезти до нас усіх абсолютно безкоштовно. Завжди пам’ятатиму нашого героя Льошу, і дякувати Богові за зустріч з ним.

У Бердянську вже мама чоловіка подбала про нас. Настя з Микитою відігрілися і подалися далі, а мені просто потрібно було хоч трохи відлежатися і підлікуватися. Як тільки ми вийшли на зв’язок, на нас обрушилися пропозиції щодо допомоги. Рідні, друзі, колеги – всі дзвонили, писали, кликали до себе, пропонували житло та матеріальну допомогу. Я дуже вдячна за це їм усім, у ті дні для нас було дуже важливо отримати таку душевну реакцію та підтримку.

Набравшись трохи сил, за кілька днів ми з чоловіком на евакуаційному автобусі вирушили до Запоріжжя. Їхали стоячи 10 годин, було нелегко, але Бог допоміг пережити й це.

У Запоріжжі нам знову допомагали друзі, вони моє багатство, мій скарб. Це підтримка, яка давала сили жити. Окремо хочу згадати лікарів у Запоріжжі, які у найкоротший термін забезпечили нас необхідними ліками. Дякуємо Вам за Вашу чуйність та розуміння!



Сьогодні ми з чоловіком перебуваємо у безпеці у м. Бурштин, Івано-Франківській області. Я продовжую працювати у сфері правозахисту, підтримую та консультую постраждалих від війни, ділюся своїм досвідом виживання у гарячих точках, під окупацією, надаю інформацію про евакуацію мешканцям Донецької та Луганської областей.

Днями я дізналася, що маму разом з іншими жителями вивезли з Маріуполя до Росії, начебто їх утримують в нормальних умовах, у якійсь лікарні, але підтвердження цьому немає, тому що зв’язатися з нею я не змогла.

Я не знаю, скільки ще ця війна триватиме, але дуже сподіваюся на швидкий мир, та вірю, що зможу побачитися з мамою, з усіма, хто мені дорогий і хто залишився там...

Матеріал підготувала Дорофєєва Наталія для БО «Легалайф-Україна»

Публікація інтерв’ю стала можливою завдяки підтримці Уряду Канади в рамках проекту «Голос жінок та лідерство – Україна», який запроваджується Українським Жіночим Фондом (УЖФ). Відповідальність за зміст інформації несе БО «Легалайф-Україна». Інформація, подана у статті, не завжди відображає погляди Уряду Канади та УЖФ.