гаряча лінія
ukr
ГАРЯЧА ЛІНІЯ ДЛЯ СЕКС-ПРАЦІВНИКІВ.  ЦІЛОДОБОВО.

ТЕЛЕФОНУЙТЕ ЯКЩО:
  • 📌 співробітники поліції вимагають у Вас гроші, примушують до складання/підписання незаконних протоколів, проводять незаконні обшуки;
  • 📌 Ви піддаєтеся фізичному та психологічному насильству з боку поліції (моральне приниження, образа, примус до співпраці, примус до сексу, згвалтування і т.д.);
  • 📌 Ви піддаєтеся насильству;
  • 📌 у Вас намагаються забрати дитину/позбавити батьківських прав, посилаючись на Ваш вид діяльності;
  • 📌 Вас шантажують, залякують або обмежують свободу;
  • 📌 Вам відмовляють у наданні медичних послуг, посилаючись на Ваш вид діяльності;
  • 📌 Вам потрібна допомога в отриманні паспорта, оформленні прописки і т.д.
+38(050) 450 777 4 +38(067) 450 777 4

“З пекла війни я потрапила до пекла синдрому відміни” / Крик про допомогу

3 Кві 2022 17:04:14
0
комментариев

“З пекла війни я потрапила до пекла синдрому відміни” – це історія нашої активістки та керівниці Житомирської філії БО “Легалайф-Україна” Тетяни Романенко, яка в пошуках прихистку від війни залишила Україну, але опинилась у скрутному становищі через неможливість отримати життєво важливе лікування.

Сподіваємось, що ця історія знайде своїх адресатів в Україні, Європі чи Данії, де перебуває зараз героїня, які зможуть зробити цю історію публічною, привернуть до неї увагу суспільства та відповідних установ, щоб Тетяна отримала якнайшвидше допомогу та необхідні ліки.

Далі пряма мова


Я вдячна кожному волонтеру, кожній людині, які допомагали мені на моєму шляху до безпеки – від війни в Україні до мирної Європи. Я дякую Данії, як державі за те, що надала мені прихисток.

Але, на жаль, я досі у небезпеці, тому що залишаюся без найнеобхіднішого – без життєво важливих ліків. Я досі потребую допомоги. Кожна година наближає мене до мого особистого пекла, тому що я наркозалежна людина і потребую лікування, яке не можу отримати вже другий тиждень перебування в Данії. Я з  острахом чекаю того дня, коли мій маленький запас ліків, що я привезла з України, закінчиться, і почнуться страждання та біль від синдрому відміни.

Тому я вирішила розповісти свою історію з надією, що хтось зможе допомогти у вирішенні мого болючого питання. Питання життя та смерті. Це мій крик про допомогу”.

Тетяна Романенко

Життя «до війни»

З 2008 року я живу з ВІЛ-інфекцією, а з 2010 року отримую препарати замісної терапії (ЗПТ) – це життєво важливе лікування для людей із наркозалежністю.

Примітка ред: Замісна підтримуюча терапія є визнаним у світі та найбільш економічно ефективним методом лікування осіб з психічними та поведінковими розладами внаслідок вживання опіоїдів. В Україні лікування ЗПТ забезпечує держава. Крім своєї ефективності у запобіганні ВІЛ-інфекції, ЗПТ також знижує ризик інфікування гепатитом С, підвищує прихильність до лікування ВІЛ та зменшує ризик передозування.

З 2015 року займаюся наданням допомоги та консультую наркозалежних щодо того, яким чином вони можуть реалізувати свої права та отримати лікування ЗПТ в Україні. Для них це шанс змінити свою реальність і повернутися до життя, до родин, до роботи – шанс, який колись отримала і я.

Т.Романенко під час надання консультацій представниці ключових груп населення

Чи могла я припускати, що мені знову доведеться домагатися свого права на здорове життя, перебуваючи в чужій країні, на самоті, без знання мови, місцевих засад, де я не орієнтуюсь у ситуації, де немає близьких. Ні, не припускала. І ось уже 2 тижні я не можу отримати жодної медичної підтримки, і я у жаху.

Життя «після»

Навіть вже після початку війни я до останнього відмовлялася вірити у те, що відбувається! 10 днів ступору! У перші дні нічого не змінилося. Був шоковий стан! Перші постріли та бомби були на задньому плані. Потім, коли розпочалася паніка, готувалась до гіршого, завантажила холодильник, купила необхідні ліки.

Моєю сім’єю був собака Бублик і квартирант Богдан, який жив у мене 4 місяці, а з перших днів війни його мобілізували. Ще є дві племінниці, яких я колись вважала за свою родину. Мої батьки ще у 1991 році взяли на виховання дочок моєї сестри, яку вбив чоловік. Одна з них жила у Польщі останні два роки (з нею я рік не спілкувалася через розбіжності щодо права власності на квартиру моїх батьків, в якій я жила останнім часом), а друга поїхала до неї на початку війни.

Незважаючи на страх та панічні настрої, я продовжувала працювати соціальним працівником. Двом смертям не бувати… – говорила я, і продовжувала надавати посильну допомогу тим, хто опинився в положенні гіршому за моє. Робота полягала у тестуванні та консультуванні про ВІЛ та інфекції, що передаються статевим шляхом.

На фото: Т. Романенко надає допомогу жінкам, які постраждали від війни

Крім того, як представниця БО «Легалайф – Україна» я допомагала впоратися із ситуацією секс-працівницям, по можливості допомогти їм з найнеобхіднішим – ліками, продуктами, водою, теплими речами тощо. Насамперед, це ВІЛ-інфіковані секс-працівники та наркозалежні, більшість із них через війну залишилися без роботи, житла та засобів до існування.

Моє рідне місто Житомир опинилося у зоні бойових дій. Але навіть не це стало головною причиною рішення виїхати. Чоловік моєї племінниці приїхав в Україну, начебто, щоб захищати Батьківщину, але насправді більш за все його цікавила моя квартира. Сам він з Одеської області, але чомусь вирішив приїхати до мене, до квартири моїх батьків. Коли він опинився на моєму порозі з претензіями на моє житло, з образами і погрозами мене вбити, нарешті спрацював інстинкт самозбереження. І я побігла!

Втеча

15.03.2022 я виїхала за межі України. Я готувалася, продумувала все до дрібниць. Доробила всі справи, перевела всі гроші на картки, за порадою знайомого, який був у Норвегії. Свого улюбленого песика Бублика завезла до родичів у село. Я розуміла, що такий шлях йому буде важко пережити. Я не знала, куди я доїду, і що на мене чекає. Це рішення мені важко далося, але так було потрібно.

Вирішила їхати до Берліна. Списалася із громадською організацією Спілка наркоспоживачів Німеччини. Вони обіцяли допомогти з отриманням препаратів ЗПТ. Це було найголовніше для мене. Я розуміла, що без цих препаратів я не зможу вижити. До кордону я дісталася за 5 годин. Вдень перетнула кордон, людей було менше, порівняно з першими днями війни, коли, наприклад, моя племінниця простояла на кордоні цілий день із маленькою дитиною. Я вже за годину була на території Польщі. Запас препаратів ще був: АРТ (лікування ВІЛ) на 3 місяці, ЗПТ на місяць. Саме ці препарати допомагали впоратися зі стресом, але саме через стрес виросло дозування.

Поляки, що проїжджали, на своїй машині довезли мене до Варшави. Нагодували, привезли до розподільчого Центру. Там проходила реєстрація, мені дали польську сім-карту і сказали, що як хтось їхатиме на Берлін, «ми вам передзвонимо».

Буквально за півгодини мене забрав голландець, який їхав через Берлін своєю машиною. Я якось невиразно пам’ятаю дорогу. Виїхали о 7-й ранку і о першій ночі я вже була в Берліні. Нас розселили у готелі, вранці був шведський стіл. Я написала на месенджер людині (хлопцю з  Спілки наркоспоживачів Німеччини), яка обіцяла допомогу. Відповідь була така: реєструйся і передзвони на німецький номер, який він мені написав.

Величезний Берлін, в якому я не орієнтуюсь. До того ж я не розмовляю ні англійською, ані німецькою. Запитання: як дзвонити, куди йти, що робити, коли не розумієш мови?

І тут знайома Міра написала, що вона з дитиною у Данії з 13.03.2022 і вже вирішилося питання з її лікуванням, тобто вона вже отримує там препарат ЗПТ. Я взяла квиток через Гамбург у Копенгаген.

На кордоні із Данією всіх українців зняли з поїзда. Виявляється, 16.03.2022 року було прийнято спеціальний закон для біженців з України щодо можливості отримання посвідки на проживання у Данії на 2 роки.

О 4 годині ранку міграційна служба намагалася добитися від мене чи візьму я статус біженця. Я падала зі стільця від утоми, нічого не розуміла, що від мене хочуть. Після розмови дісталася розкладачки в якомусь наметі, де були біженці і нарешті заснула. Далі провал у пам’яті.

Зараз я питаю себе, як нас везли до табору для біженців? Хто нас супроводжував? Я нічого не пам’ятаю. Тиждень я мовчала, що мені потрібні ліки. Думала, що звернуся до Червоного Хреста, під чиєю опікою я опинилася, і все вирішиться.

Виявляється, до цього – це була найпростіша частина мого шляху! Я загубилася у часі. Дні вийшли без дат, відлік став із понеділка по п’ятницю. У п’ятницю мені оформили тимчасову карту перебування, і почала чекати понеділка, коли можна звернутися до клініки.

На території табору (потім мені сказали він називається «Чисте поле») для біженців клініка працює три дні на тиждень. З 9 до 11. Мене записали на середу, на інтерв’ю. О!, – подумала я, – якраз все вирішиться з препаратами. Це був лише початок моїх пригод.

У середу медсестра записала мої особисті дані та потреби у лікуванні на листок А-4 і вручила його мені. Мені сказали, що чим швидше я потраплю до автоматичної системи Євросоюзу, тим швидше я отримаю медичну та соціальну допомогу. Але скільки часу це займе, ніхто не міг сказати. А мій запас ліків уже добігав кінця.

І я почала писати друзям та знайомим. Я зв’язалася з Антоном Басенком (Program Manager в European AIDS Treatment Group), він був єдиним, хто зміг надати хоч якусь інформацію щодо Данії. Інші, до кого я зверталася, не знали чи не розуміли, як у Данії працює медична система допомоги для таких, як я. Я зв’язалася з купою громадських організацій в Україні, у яких працювала до війни. Ніхто не зміг допомогти. Сказали, я буду першопрохідником! Спасибі, звичайно, за честь, але поки не вийшло і я досі не отримала свої ліки.

Я поїхала до комуни, де моїй знайомій Мірі вдалося отримати препарат для себе. Їхня медсестра ледь додзвонилася до того Центру, де я перебувала до цього. Їй пообіцяли, що все вирішать, і я отримаю лікування наступного дня! То була чергова п’ятниця.

Величезна проблема за таких обставин – це мовний бар’єр. Я в прискореному порядку навчилася, як користуватися перекладачем та гугл картами. На території табору була ще одна людина, з такими ж захворюваннями, ВІЛ та наркозалежністю плюс він хворів на гепатит С і колись на туберкульоз. Його також всюди футболили, як м’яч.

О!, – подумала я, – якраз все вирішиться з препаратами.

Це був лише початок моїх пригод.

Тиждень я перебувала в одному Центрі, потім мене перевели в інший, де я зараз перебуваю. Я та інші люди, які опинилися зі мною у цьому Центрі, ми не розуміємо, що нам робити. Ніхто до ладу нічого не пояснює, ми запитуємо один одного, отримуючи уривки інформації про те, яким чином подавати документи до Міграційної служби. Можна довго кататися таборами біженців поки хтось не підкаже куди їхати і що робити.

Я два дні не могла заповнити форму подачі документів онлайн на сайті міграційної служби. Випадково виявилося, що моя сусідка по кімнаті їде подавати документи у паперовому вигляді до одного з адміністративних центрів міграційної служби. Я поїхала з нею.

26.03.2022 я подала заяву про надання мені посвідки на проживання. Зазвичай вони розглядаються протягом 4 днів, у зв’язку з напливом біженців, графік не визначений. Скільки чекати мені –  не ясно.

Отож, у п’ятницю я потрапила до клініки, де пообіцяли все залагодити із ЗПТ. Знову пояснила через перекладача, яких препаратів я потребую. Мені вкотре відповіли, що вони з таким не стикалися і треба звертатися до Міністерства охорони здоров’я Данії із запитом на фінансування лікування таких захворювань. Вище за медсестру я не змогла прорватися через бар’єри бюрократичної машини. Розмова цього разу вийшла емоційною, вже й перекладачка почала пояснювати, що треба швидше подати документи до Міграційної служби Данії, щоб легалізуватися в країні та отримати необхідну допомогу.

І ось наступне коло пекла – синдром відміни препарату для мене буде пеклом гіршим за війну. Усі наркозалежні цього бояться. Це означає, що я не зможу жити, я не зможу пересуватися, я не зможу просто тверезо мислити.

На новому місці нас заселили у будівлю колишнього шпиталю. Інтернету нема. Пройшло 2 дні доки я підключила інтернет. Умови спартанські, але для мене це не було головним, бували умови і гірші. Я знову йду до медсестри. Тут вже попросили коробочки від препаратів і написали в клініку повідомлення при мені, що я хвора і потребую допомоги. Це було у середу.

02.04.2022 – знову вихідні і знову чекаю, коли до мене передом, а до лісу задом розгорнеться бюрократична машина Євросоюзу. І мені нарешті нададуть медичну допомогу в повному обсязі, якої я потребую.

Першопрохідника з мене не вийшло, поки

За 2 тижні перебування на території Данії я так і не змогла вирішити насущну проблему. Почуваюся піщинкою, що потрапила у вир подій. Контакт із людьми, які ухвалюють рішення, обмежений до мінімуму. Максимум, що я можу, це писати листи у різні інстанції, у відповідь на які приходять одноманітні «соррі, ми дуже стурбовані вашим станом. Спробуємо допомогти».

За ці два тижні я безрезультатно зверталася куди тільки можна. Писала до Міжнародного Комітету Червоного Хреста, у відповідь мене перенаправили до місцевого Датського відділення Червоного Хреста, які, у свою чергу, перенаправили мене до Співтовариства наркоспоживачів BrugerForeningen. Представник BrugerForeningen передав мій номер телефону на юридичну підтримку. 28.03.2022 мені дійсно хтось дзвонив, можливо з цього відділу юридичної підтримки, але говорив англійською і поряд не було нікого, хто міг би допомогти з перекладом, конструктивної розмови не вийшло. Писала також в Aids fondet (Датський СНІД-Фонд), DRUG USER’S UNION THE DANISH DRUG USERS UNION (Датський союз наркоманів), в INDRO eV. Сьогодні я вже не знаю, куди ще можна звернутись.

Боротися з бюрократичною системою Євросоюзу  у мене майже не залишилося сил. І що далі – я не знаю.

Що тепер робити в цій ситуації та як повернутися додому, теж не знаю: з 1.04.2022 проїзд територією Євросоюзу для біженців з України став платним…

Підготувала матеріал: Наталія Дорофєєва для сайту БО “Легалайф-Україна”

Публікація стала можливою завдяки підтримці Уряду Канади в межах проєкту «Голос жінок і лідерство – Україна», що впроваджується Українським Жіночим Фондом.