гаряча лінія
ukr
ГАРЯЧА ЛІНІЯ ДЛЯ СЕКС-ПРАЦІВНИКІВ.  ЦІЛОДОБОВО.

ТЕЛЕФОНУЙТЕ ЯКЩО:
  • 📌 співробітники поліції вимагають у Вас гроші, примушують до складання/підписання незаконних протоколів, проводять незаконні обшуки;
  • 📌 Ви піддаєтеся фізичному та психологічному насильству з боку поліції (моральне приниження, образа, примус до співпраці, примус до сексу, згвалтування і т.д.);
  • 📌 Ви піддаєтеся насильству;
  • 📌 у Вас намагаються забрати дитину/позбавити батьківських прав, посилаючись на Ваш вид діяльності;
  • 📌 Вас шантажують, залякують або обмежують свободу;
  • 📌 Вам відмовляють у наданні медичних послуг, посилаючись на Ваш вид діяльності;
  • 📌 Вам потрібна допомога в отриманні паспорта, оформленні прописки і т.д.

Дискусії про секс-працю в жіночих і феміністичних рухах

13 Лип 2019 20:07:58
0
комментариев

Секс-праця була у фокусі феміністичних дискусій майже від самого зародження фемінізму, і навіть до його появи питання проституції час від часу порушували в публічних дискусіях. Нерідко питання проституції і «публічних жінок» перетиналося з модерними уявленнями про респектабельність. Наприклад, антропологиня Лора Аґустін відзначає, що з XVII–XVIII століть усі жінки, котрі не сиділи постійно вдома і часто з’являлися на публіці (наприклад, жінки, які працювали, а отже, не належали до середнього класу), вважалися «непристойними» і як наслідок — публічними жінками (Agustin 2005). У ХІХ столітті у Франції відомий письменник Жуль Симон (Jules Simon) видав романи «Робітниця» (L’Ouvriere, 1861) і «Сім’я» (La Famille, 1869), які користувалися надзвичайною популярністю, бо в них висміювали жінок, котрі працювали, як «нечестиві» і «шкідливі», тобто більше не жінки. На думку автора, такі жінки уособлювали безлад, а порядок визначався саме через родину й материнство. Якщо доти жінок, котрі продавали секс, розглядали радше як звичайних негідниць, яких варто цуратися, бо вони можуть пограбувати серед вулиці, у XVII–XVIII століттях повій почали сприймати як патологічних суб’єктів, здатних зіпсувати й заразити хворобами порядних громадян (Agustin 2005, с. 70). Висміювання повій, пише Аґустін, мало класовий вимір: повії і «публічні жінки» (хибно) асоціювалися з гучними розмовами, строкатим одягом, випивкою і лайкою та протиставлялися буржуазним жінкам, яким до появи аркад у другій половині ХІХ століття не дозволялося проводити час «на публіці». У ХІХ столітті соціальне неприйняття повій доповнила тогочасна мода на біологізаторські й расистські пояснення соціальних явищ: повії стали втіленням «патологічних форм жіночої сексуальності» (Gilman 1985).

Цей «дух часу» та ідеї про неприйнятність проституції суттєво вплинули на рух аболіціонізму у вікторіанській Великій Британії. Якщо держава вважала повій «брудними жінками», яких треба примусово перевіряти на венеричні захворювання, щоб ті не заразили солдат і матросів, вікторіанські феміністки, хоча й опонували таким поглядам, усе-таки стверджували, що повій треба рятувати, аби ті почали жити «праведно». Звісно, ідеї порятунку корінилися головно в християнстві. Після того як 1886 року було скасовано «Постанови про інфекційні захворювання», проти яких, зокрема, виступали вікторіанські феміністки, Джозефін Батлер, одна з основоположниць аболіціонізму, та її соратниці зосередилися на боротьбі з «білим рабством». На їхню думку, якщо закони каратимуть не самих повій, а тих, хто заробляє на них гроші, з «білим рабством», до якого вони зараховували проституцію, буде покінчено. Аболіціоністкам вдалося добре підігріти публічне занепокоєння і обурення з цього приводу, але їхню кампанію затьмарила більш релігійна й консервативна кампанія за соціальну чистоту (Ditmore Hope 2006; Walkowitz 1980).

Наступний етап, що його слід виділити, — друга хвиля фемінізму, яка, особливо коли йдеться про секс-працю, у багатьох асоціюється з іменами Кетрін Мак-Кіннон та Андреа Дворкін, котрі були противницями порнографії і проституції. Як відомо, Мак-Кіннон (MacKinnon 1987, 1989) писала, що проституція — яскравий приклад того, що суспільство конструює жіночу сексуальність як об’єкт чоловічого бажання. Вона стверджувала, що жінки не тільки в порнографії, а й у секс-індустрії загалом, за означенням у нерівному становищі порівняно з чоловіками, а отже, вразливі для маніпуляцій і експлуатації. Мак-Кіннон уважала, що позаяк жодна жінка не може дати повну згоду на участь у секс-індустрії, то задіяні в цій індустрії жінки, відповідно, жертви сексуального насильства, яке вчиняють їхні колеги-чоловіки і клієнти. Разом з Андреа Дворкін Мак-Кіннон виступала за ухвалення законодавчого акта, який дозволив би жінкам, постраждалим від секс-індустрії, вимагати відшкодування шляхом подання в суд на відповідальних за виробництво й розповсюдження порнографії.

Звісно, радикальний фемінізм представляють не лише ці дві діячки. Інша відома радикальна феміністка Керол Пейтмен у своїй книжці «Сексуальний договір» (The Sexual Contract, 1988) стверджувала, що шлюбний договір основоположний для патріархату, адже це соціально прийнятний спосіб, через який чоловіки можуть отримати доступ до жіночих тіл. Пейтмен пише, що проституція — продовження цієї форми пригноблення, а інститут проституції дає чоловікам привілейований доступ до придбання статевих актів від жінок. Вона стверджує: «Проституція — невилучна частина патріархального капіталізму … чоловіки можуть купувати сексуальний доступ до жіночих тіл на капіталістичному ринку» (1988, с. 189). Далі Пейтмен описує «договірний» погляд на проституцію: договір у проституції — це вільний обмін між повією і клієнтом, що може бути розцінено як торгівля. Проте Пейтмен опонує цій позиції, спираючись на традиційну марксистську перспективу, яка засуджує капіталізм за погане становище найманих робітників: вона порівнює сексуальний договір повії зі звичайним трудовим договором між найманим працівником і роботодавцем та стверджує, що контракт повії втілює всі можливі проблеми, які тільки є з трудовим договором. Образ повії, пише Пейтмен, віддзеркалює статус найманого робітника, а сам патріархальний капіталізм схожий на «систему універсальної проституції» (1988, с. 201).

Однак не всі феміністки негативно ставляться до секс-індустрії. Уже в 1970-х роках з’являються ті, кого згодом буде названо «про-секс феміністками» (або ж «секс-позитивними феміністками»). Наприклад, 1973 року секс-працівниця Марго Сент-Джеймс створила в Сан-Франциско організацію COYOTE (Call Off Your Old Tired Ethics — Відкиньте свою стару протухлу етику). Організація ставила собі за мету привернути увагу до становища й відсутності трудових прав у жінок у секс-індустрії. Сама ідея, що повії можуть висловлюватися самі і вимагати для себе прав була безпрецедентною; це був виклик усталеним переконанням, нібито повії або пасивні жертви сексуальної агресії з боку чоловіків, або ж аморальні наркозалежні поширювачки хвороб. Сент-Джеймс уважала, що секс-працівниці заслуговують на ті самі права, що й інші робітники у США, та що криміналізація проституції лише заважає цьому. COYOTE прагнули декриміналізувати будь-яку добровільну проституцію серед дорослих, просвіщати громадськість про проблеми, пов’язані з кримінальним статусом проституції, а також працювали над усуненням стигми шляхом нормалізації комерційного сексу як праці.

У 1974 році COYOTE добилися, що в Сан-Франциско було скасовано закон, який змушував заарештованих секс-працівниць перебувати на карантині в тюрмі, поки вони очікували на результати примусових тестів на гонорею. Організація стверджувала, що це нелогічно й несправедливо — арештовувати й запроторювати на карантин повій. Повії не є значущим джерелом венеричних хвороб, — заявляли COYOTE, — до того ж нікому навіть не спадає на думку арештовувати клієнтів та ізолювати їх на карантині. Наприкінці 1970-х Керол Лей (відома як Багряна Шльондра (The Scarlet Harlot)), членкиня COYOTE, запропонувала термін «секс-праця» на противагу «проституції». На відміну від останньої, секс-праця має нормалізуючі конотації і не відсилає до сорому, аморальності чи правопорушення (Bernstein 2007, с. 78). Починаючи з 1970-х, натхненні прикладом COYOTE організації, які виступають за права секс-працівниць, з’являються в інших штатах та інших країнах. У 2010-х роках перші такі організації виникли і на пострадянському просторі.

На фото Марго Сент-Джеймс, засновниця COYOTE (взято з газети SFGate, http://www.sfgate.com/)

Авторка статті: Дафна Рачок, антропологиня, магістр критичних гендерних досліджень (Центральноєвропейський університет) та антропології (Університет Альберти). Коло зацікавлень: антропологія сексуальності, етнографії пост/соціалізму, антропологія неформальності, наукова фантастика, штучні мови

Підготовлено для порталу «Гендер в деталях».

Повна версія статті знаходиться за посиланням gender.in.detail