гаряча лінія
ukr
ГАРЯЧА ЛІНІЯ ДЛЯ СЕКС-ПРАЦІВНИКІВ.  ЦІЛОДОБОВО.

ТЕЛЕФОНУЙТЕ ЯКЩО:
  • 📌 співробітники поліції вимагають у Вас гроші, примушують до складання/підписання незаконних протоколів, проводять незаконні обшуки;
  • 📌 Ви піддаєтеся фізичному та психологічному насильству з боку поліції (моральне приниження, образа, примус до співпраці, примус до сексу, згвалтування і т.д.);
  • 📌 Ви піддаєтеся насильству;
  • 📌 у Вас намагаються забрати дитину/позбавити батьківських прав, посилаючись на Ваш вид діяльності;
  • 📌 Вас шантажують, залякують або обмежують свободу;
  • 📌 Вам відмовляють у наданні медичних послуг, посилаючись на Ваш вид діяльності;
  • 📌 Вам потрібна допомога в отриманні паспорта, оформленні прописки і т.д.

Секс-праця і всі-всі-всі: принципи та втілення легалізації і декриміналізації

Українські медіа часто порушують тему легалізації проституції. Водночас легалізацію часто плутають із декриміналізацією; обговорюючи підходи до регулювання секс-праці, згадують «успішні» приклади західних країн, але забувають про локальний контекст і про те, які наслідки певні підходи матимуть в Україні. Авторка розповідає, що ж таке декриміналізація і легалізація секс-праці, як саме ці підходи втілюються в життя, які існують дискусії у феміністичному русі та, спираючись на український контекст, прогнозує можливі сценарії для України.

«Чому я займалася секс-працею? Так склалося, що мій чоловік був у в’язниці і я залишилася сама з маленькою дитиною. Моя мама важко хворіла. Ми не мали власного житла. Мене не брали на роботу через те, що в мене маленька дитина. Мені не вдавалося зняти квартиру через те, що в мене маленька дитина. Я казала орендаторам, що заплачу за квартиру — мені ніхто не вірив. Зрештою, ми таки знайшли житло, але воно тоді коштувало аж 800 гривень. Моя ж зарплата була 600 гривень. А мені тільки за квартиру треба віддати 800. До того ж у мене є дитина, а дитину треба годувати, вдягати, купувати памперси… Отак… І ще мені треба було годувати маму й купувати їй ліки. Маминої пенсії та моєї зарплатні не вистачало. …А нам треба було якось жити» (Інна, колишня секс-працівниця)[1].

Коли я розмовляла з українськими секс-працівницями[2], то чула багато подібного. Більшість із них працювали на вулиці, й секс-праця була їхнім основним джерелом заробітку. Дехто іноді підробляли по саунах і мали в минулому досвід роботи на сутенерів. Вони доволі щиро розказували про свій досвід секс-праці, приправляючи оповіді здоровим сарказмом. Не дивно, що одна з головних тем, з якою я постійно стикалася у їхніх наративах, — тема бідності. Більшість секс-працівниць, із якими я говорила в рамках свого етнографічного дослідження[3], мали дітей і дуже переживали за те, щоб дітям було що їсти, де спати, що одягати, щоб діти ходили в хорошу школу або садочок. Та, звісно, багато хто приховував від своїх дітей і від родини взагалі, як саме вони заробляють на життя. Відповідь на питання «чому?» дуже проста: секс-працю як вид заробітку зневажають, вона вважається негідною і часто навіть «шкідливою» для суспільства.

Проте складнощі із секс-працею на цьому не закінчуються. Часто уявлення про секс-працю як про негідний вид заробітку впливає на те, як її регулюють (і чи регулюють узагалі). В Україні за заняття секс-працею передбачається адміністративна відповідальність — стягнення штрафу. Попри, здавалося б, неприйнятну тему, секс-працю починають дедалі частіше обговорювати в українських медіа. Останні зазвичай люблять закинути на обговорення тему легалізації проституції. На жаль, легалізацію часто плутають із декриміналізацією. Мало того, обговорюючи підходи до регулювання секс-праці, медіа часто згадують «успішні» приклади західних країн, але забувають про локальний контекст і про те, які наслідки певні підходи (потенційно) матимуть в Україні. Пробуючи заповнити цю прогалину, у цій статті я розгляну, що ж таке декриміналізація і легалізація секс-праці, як саме ці підходи втілюються в життя, які існують дискусії у феміністичному русі про секс-працю і нарешті, спираючись на український контекст, запропоную кілька своїх думок про те, як ці підходи можуть (потенційно) позначитись на становищі секс-працівниць в Україні. Зазвичай у тріаді основних підходів до регулювання секс-праці, крім легалізації і декриміналізації, згадують ще криміналізацію клієнта. У цій статті я зосереджуся на перших двох і лише побіжно згадаю криміналізацію клієнта, залишивши детальні пояснення своїм опоненткам.

ПРИНЦИПИ ДЕКРИМІНАЛІЗАЦІЇ І ЛЕГАЛІЗАЦІЇ

Почнімо з розлогих означень — що таке декриміналізація і легалізація та які подібності й відмінності існують між цими законодавчими підходами. Та спершу невеликий дисклеймер: я розумію, що секс-праця — це дуже неоднорідне явище, зі своїми ієрархіями й особливостями. Звичайно вважається, що це більше жіноча, ніж чоловіча сфера. Хоча попит на чоловіків у секс-індустрії є і цей ринок послуг поступово розвивається, я вживатиму термін «секс-працівниці» в жіночому роді, адже жінки досі становлять суттєву більшість у цій індустрії. І я не претендую на те, ніби знаю все про всю секс-працю, це було б неправдиво й ненауково. Я досліджувала секс-працю серед жінок, і в літературі, на якій я ґрунтую свої міркування, теж досліджували переважно жінок секс-робітниць. Отож я вживатиму термін «секс-працівниці».

Декриміналізація секс-праці означає, що згадки про проституцію вилучено з кримінального кодексу (або ж з адміністративного). По суті, декриміналізація передбачає відсутність покарання за добровільну секс-працю. Більшість секс-працівниць і правозахисників часто віддають перевагу саме такому підходу до регулювання проституції. Декриміналізація може функціонувати на рівні країни, штату / провінції чи на місцевому рівні. Серед країн, які декриміналізували проституцію, — Нова Зеландія й окремі юрисдикції Австралії.

Декриміналізація передбачає таке саме законодавче ставлення до секс-праці, як до інших видів зайнятості. А отже, немає особливих законів, спрямованих винятково на проституцію, діяльність, пов’язану з проституцією, та людей, які працюють у цій сфері. Натомість ті самі закони, що регулюють трудові відносини, стосуються секс-праці. У рамках парадигми декриміналізації секс-працівниці і пов’язані із секс-бізнесом підприємства регулюються, наприклад, відповідно до чинних законів про зонування, норми безпеки та гігієну праці, трудове законодавство тощо. Секс-працівниці, котрі воліють працювати незалежно, розглядаються як фрілансерки чи консультантки, а борделі підпадають під дію стандартів безпеки і законів, які регулюють безпеку на робочому місці.

Питання регулювання проституції часто має моральне забарвлення і розглядається як питання безпеки суспільства, тому противники декриміналізації часто стверджують, що жодна людина ніколи не захоче працювати в секс-праці і що будь-які форми секс-праці — це примус і насильство. Хоча такі твердження, як правило, — це наслідок прихильності до певних непідважених ідеологем, декриміналізація в жодному разі не є панацею й ідеальним підходом. У тому вигляді, як вона існує нині, декриміналізація не враховує потреб незареєстрованих іммігрантів, які часто не почуваються в безпеці, щоб мати змогу захищати свої права, і не мають можливості отримати належні дозволи на роботу.

Проте декриміналізація позитивно впливає на дестигматизацію проституції й усуває для працівниць секс-бізнесу загрозу арешту і втручання поліції. Ще один позитивний ефект декриміналізації — зменшення насильства щодо секс-працівниць, адже такий підхід виводить проституцію з тіні. Це, своєю чергою, дозволяє секс-працівницям почуватися комфортніше та менше боятися звертатись до правоохоронних органів у випадку, наприклад, насильства з боку клієнтів (Ditmore Hope 2006; Sanders, O’Neill and Pitcher 2009).

Легалізація секс-праці передбачає, що проституція легальна (тобто дозволена державою, провінцією, штатом тощо) за певних, означених державою (або провінцією, штатом тощо) умов: наприклад, за умови ліцензування борделів чи/та інших місць або ж за умови ліцензування окремих секс-працівниць. Тільки отримавши ліцензію, можна працювати в секс-праці. Така система діє, наприклад, у штаті Невада (США), в Амстердамі (Нідерланди), Німеччині. Часто легалізацію супроводжує низка вимог до тих, хто хоче працювати в секс-праці, як-от обов’язкові медогляди. За непроходження медогляду або ж невчасне проходження секс-працівниця може втратити свою ліцензію. Легалізація нерідко не враховує потреби мігранток, як правило, отримати ліцензію на секс-працю можуть тільки громадянки країни (Ditmore Hope 2006; Sanders, O’Neill and Pitcher 2009).

Противники легалізації і декриміналізації та прихильниці криміналізації клієнта часто стверджують, що перші два підходи ведуть до істотного зростання торгівлі людьми. Проте цьому немає жодних вірогідних доказів, адже, по-перше, через протизаконний характер торгівлі людьми дуже важко точно вирахувати кількість жертв; по-друге, вірогідну статистику про кількість жертв торгівлі людьми важко збирати через різницю в означеннях торгівлі людьми в різних країнах і міжнародних організаціях (Vijeyarasa 2013); по-третє, організації, які змішують торгівлю людьми і секс-працю, нерідко мають заплямовану репутацію, коли йдеться про наведення точних цифр через тенденцію до гіперболізації: наприклад, на Пекінській жіночій конференції 1995 року Коаліція із запобігання торгівлі жінками (Coalition Against Traffickin in Women, CATW) заявила, що, за їхніми підрахунками, кількість секс-працівниць у Таїланді становить 2,8 мільйона, а це все міське жіноче населення країни віком від 15 до 29 років (Lim 1998, с. 8). Не кажучи вже про те, що торгівля людьми й секс-праця — це зовсім різні явища, а власне торгівля людьми не зводиться до торгівлі жінками заради сексуальної експлуатації (Ditmore Hope 2006, с. 157).

Завважу також, що надто тісне асоціювання секс-праці з торгівлею людьми часто призводить до негативних наслідків для самих секс-працівниць, адже воно спричиняє посилення поліції і розширення її повноважень. Наприклад, у тому ж таки Таїланді, який був під тиском США й інших країн, що закликали кинути більше зусиль на боротьбу з торгівлею людьми, посилення поліції мало наслідком рутинні поліцейські рейди. Головною метою цих рейдів було знайти мігранток і, не зважаючи на те, працюють вони в секс-праці добровільно чи ні, репатріювати їх у країни, звідки ті приїхали (найчастіше це Лаос, Камбоджа, Китай, М’янма). Крім того, Таїланд ускладнив процедуру контролю на кордоні, щоб мігранткам із цих країн було важче потрапити в країну і займатися тут секс-працею. Внаслідок цього трудові мігрант(к)и для перетину кордону почали вдаватися до організованої злочинності, що ще раз поставило мігрантів у вразливе становище (Vitale 2017).

ВТІЛЕННЯ ДЕКРИМІНАЛІЗАЦІЇ І ЛЕГАЛІЗАЦІЇ НА ПРАКТИЦІ

Майже завжди, коли йдеться про декриміналізацію, згадують Нову Зеландію, і згадують її не просто так. Парламент Нової Зеландії декриміналізував проституцію 2003 року, проголосувавши (з перевагою в один голос) за Постанову про реформування проституції. Це не була добра воля законодавців: декриміналізації проституції дуже довго вимагав місцевий Колектив проституток Нової Зеландії (New Zealand Prostitutes’ Collective — NZPC). Однак Постанова про реформування проституції не просто декриміналізувала секс-працю. Цей документ передбачав також створення Комітету з нагляду за реформуванням проституції, до складу якого ввійшли самі секс-працівниці (представниці NZPC) та представники й представниці кількох міністерств. Завдання комітету — моніторити дотримання закону і стежити за його наслідками для секс-працівниць.

Колектив проституток Нової Зеландії, фото з офіційного сайту

Поки що наслідки декриміналізації дуже позитивні. По-перше, секс-працівниці Нової Зеландії відзначають, що їм стало легше домовлятися з клієнтами про умови надання секс-послуг та про використання презервативів. Ба більше, з моменту декриміналізації спростився доступ до презервативів і лубрикантів. Дослідниці секс-праці Джиліан Абель, Лайза Фіцджеральд і Шеріл Брантон зазначають, що майже 65 % опитаних секс-працівниць зізналися, що після декриміналізації проституції їм стало легше відмовляти клієнтам. Ще 57 % опитаних секс-працівниць розповіли, що після зміни законодавства їм стало легше спілкуватися з поліцією і що ставлення поліції до секс-працівниць покращилося (Abel, Fitzgerald and Brunton 2007). Що ж до примусового втягнення в секс-працю, то дослідження Університету Вікторії показало, що закон ніяк не позначився на кількості людей (і повнолітніх, і неповнолітніх), задіяних у секс-праці (Abel, Fitzgerald and Brunton 2007), а офіційний звіт Міністерства юстиції за 2008 рік стверджує, що за (на той час) п’ять років після декриміналізації не зафіксовано жодного випадку трафікінгу з метою сексуальної експлуатації (New Zealand Ministry of Justice 2008).

Стосовно насильства і жорстокого поводження із секс-працівницями насправді дуже важко точно сказати, збільшилася чи зменшилася кількість таких випадків. Справа в тому, що до моменту декриміналізації (до 2003 року) цю статистику майже не збирали, а тому стверджувати щось однозначно неможливо. З іншого боку, нині секс-працівниці зазначають, що від часу ухвалення закону, за їхнім суб’єктивними враженнями, кількість «випадків насильства і жорсткості зменшилася, адже тепер [секс-працівниці] можуть звернутися до поліції і подати відповідну заяву» (Mossman 2010). Декриміналізація також позитивно вплинула і на захищеність секс-працівниць на робочому місці. Відтепер трудове право поширюється і на працівниць у сфері секс-послуг, тож вони можуть користуватися всіма правами, які мають і «звичайні» працівники. Наприклад, 2014 року секс-працівниця з Веллінгтона отримала від свого роботодавця (оператора борделю) компенсацію у 25 тисяч новозеландських доларів, подавши на нього в суд за сексуальні домагання (New Zealand Herald 2014). Звісно, цей випадок не зовсім звичайний, але факт того, що секс-працівниця пішла на такий крок і що суд ухвалив рішення на її користь, свідчить про зрушення у сприйнятті секс-праці.

Схожими успіхами може похвалитися й австралійський штат Новий Південний Уельс, де секс-працю декриміналізовано 1995 року. Як показують дослідження, секс-працівниці, котрі працюють у зареєстрованих борделях у цьому штаті, мають кращий доступ до презервативів, лубрикантів і медичних послуг. Також серед зареєстрованих секс-працівниць Нового Південного Уельсу низький рівень захворювань на ВІЛ — нижчий, ніж рівень захворювань на ВІЛ загалом по країні (Harcourt et al. 2010).

Відповідно до новозеландської Постанови про реформування проституції, будь-хто, хто хоче відкрити бордель, має отримати сертифікат від районного суду в Окленді. Бути оператором борделю[5] може тільки повнолітній громадянин або громадянка Нової Зеландії. Податися на отримання сертифікату коштує 250 новозеландських доларів. Після подання суд ретельно перевірить біографію апліканта чи аплікантки й ухвалить рішення про видачу сертифіката або відмову в ньому. Сертифікація не потрібна в разі, якщо чотири (або менше) секс-працівниці організувалися і працюють разом і жодна з них не є начальницею над іншими та не контролює заробіток інших.

Що ж стосується легалізації, то перша країна, яка спадає на думку, — це Нідерланди, а точніше місто Амстердам. Голландські міста справді мають довгу й цікаву історію проституції (наприклад, в Амстердамі ви можете побачити стару церкву, навколо якої розташовано будинки, де секс-працівниці знімають свої вітрини). Звичайно відлік сучасної «ери легалізації проституції» в Нідерландах ведуть від 2000 року, коли на державному рівні було скасовано постанову 1911 року, яка забороняла борделі (Dutch Ministry of Foreign Affairs 2012, с. 4–5). Відтоді кожен охочий громадянин або громадянка ЄС, хто досягли 21 року, можуть легально працювати в секс-праці. Проте отримати легальний дозвіл на роботу не так просто.

Усі секс-працівниці працюють як приватні підприємиці, а щоб отримати ліцензію на секс-працю, їм треба зареєструватися в Торгово-промисловій палаті королівства і подати відповідну заявку. Сама процедура реєстрації нескладна, та останнім часом Торгово-промислова палата видає дедалі менше дозволів на секс-працю і де-факто отримати його може бути доволі складно. Якщо дозвіл нарешті отримано, секс-працівниця йде в бордель, щоб зняти вітрину. Оператор борделю перевіряє її дозвіл (це можна зробити онлайн, зайшовши в базу Торгово-промислової палати), паспорт і місце проживання. Якщо з документами все добре, їй здають вітрину в оренду. За тим, щоб документи секс-працівниці були в порядку, ретельно стежать і оператори борделю, і поліція, тому знімати вітрину нелегально не вийде. Звісно, через те що Нідерланди — заможна країна, це країна призначення для багатьох торгівців людьми. Ще раз завважу, що торгівля людьми й секс-праця — різні явища, і Нідерланди були б країною призначення, незважаючи на статус секс-праці. Тому просто відзначу, що місцеві поліція і відповідні департаменти докладають чимало зусиль для боротьби з трафікінгом і примусом до секс-праці (U.S. Department of State 2016).

План призначення будівель у м. Амстердамі (взято з Behind the Red Light District)

Відкрити бордель в Амстердамі — складний процес. Насамперед його не можна відкрити в будь-якому будинку. На міському плані призначення будівель чітко окреслено, у яких будинках можна відкрити бордель, і кількість таких будинків постійно зменшується, почасти через джентрифікацію центру міста (так званий Проект 1012). Якщо будинок, де дозволено відкрити бордель, знайдено, наступний крок — отримати ліцензію. Податися на таку ліцензію коштує близько 1700 євро і знову немає жодних гарантій, що її дадуть. Ліцензію на утримання борделю видає міська влада. Перш ніж ухвалити рішення про видачу або відмову в ліцензії, місто ретельно перевіряє біографію апліканта чи аплікантки, особливо звертає увагу на те, чи є у них кримінальна історія. Після отримання ліцензії потенційний оператор чи операторка борделю мають подати на розгляд міста бізнес-план свого закладу й отримати від державної служби контролю за здоров’ям «гігієнічний звіт», який засвідчує санітарну придатність приміщення. Потім бордель треба ще зареєструвати в Торгово-промисловій палаті. Як бачимо, процедура відкриття борделю чи отримання індивідуальної ліцензії на заняття секс-працею в Амстердамі довга й марудна. Тому не дивно, що легалізацію часто критикують за надто високу зарегульованість.

Криміналізація клієнта як підхід народилася 1999 року у Швеції і нині діє в Норвегії, Ісландії, Канаді та Франції. Криміналізація клієнта передбачає, що за продаж секс-послуг немає ні кримінальної, ні адміністративної відповідальності, але карається купівля сексу (покарання може варіюватися, зазвичай це штраф, але можуть бути й суворіші міри, як-от ув’язнення). Хоча цей підхід полюбляють хвалити аболіціоністки, його ефективність насправді не доведено. По-перше, загальна кількість задіяних у секс-праці людей не зменшилася з моменту ухвалення закону, зменшилася тільки очевидніша вулична проституція. Більшість же секс-працівниць перемістилися в інтернет (Kulick 2003). По-друге, цей підхід зазвичай розширює повноваження поліції, яка, своєю чергою, для продукування звітності починає влаштовувати рейди, під час яких особливо страждають мігрантки. Норвезька дослідниця Синньове Янсен, наприклад, зазначає, що з моменту криміналізації клієнта секс-працівниці стали боятися поліції, рідше повідомляти про випадки насильства і частіше йдуть працювати в «тінь» (Jahnsen 2009). Канадські секс-працівниці після ухвалення закону про криміналізацію клієнта стали менше часу приділяти уважному «скануванню» клієнта, побоюючись, що його затримає поліція, і це теж негативно позначилося на безпеці секс-працівниць (Krüsi et al. 2014).

СЕКС-ПРАЦЯ В УКРАЇНІ

Отже, взявши до уваги сказане вище, важливо ще й розуміти, що і легалізація, і декриміналізація — радше ідеальні типи, а не вичерпні переліки конкретних кроків, які дають конкретні результати. Адже те, як ці загальні стратегії втілюються в життя, залежить від країни і від контексту. Тому, обговорюючи потенційні політики регулювання секс-праці, слід керуватися не (феміністичними) догмами, а дивитися на контекст, бо легалізація і декриміналізація (як і інші підходи до регулювання проституції) — лише теоретичні рамки, практичне втілення яких може відрізнятися. Згадаймо філософа Людвіга Вітгенштейна, який у своїх міркуваннях про мову й мовні ігри стверджував, що правила не описують умови їх застосування, інакше кажучи, правила проявляються в процедурі застосування правил, а будь-яку дію можна привести в протиріччя чи у відповідність до будь-якого правила (Марков 2000). У схожому руслі етнометодолог Гарольд Ґарфінкель уважав, що інструкції (за допомогою яких ми тлумачимо повсякденність) ніколи не можуть бути вичерпними, вони радше «квазі-загальні», адже не універсальні і допускають існування винятків (Garfinkel 1967).

Аналогічно соціологія й антропологія права показують нам, що часто законодавча реальність може розходитись і розходиться з соціальною реальністю, тобто закони, у яких мали би бути одні наслідки, насправді можуть мати ледь не протилежні наслідки до того, що очікували законотворці. Приклади на поверхні. Один із найяскравіших прикладів того, що закони можуть не вести до бажаних наслідків, — це період 1920–1933 років у США, період так званого «сухого закону». Покликаний покласти край споживанню алкоголю «сухий закон» таки трохи зменшив об’єм випитого алкоголю на душу населення, але призвів до появи незаконних груп, які контрабандою поставляли алкоголь у США (Blocker 2006). Субкультура бутлегерства — напевно, найвідоміший непередбачений наслідок «сухого закону» (Blocker 2006; Hall 2010). Тому перш ніж ратувати за ухвалення якогось закону, а особливо такого, що може вдарити по незахищених і вразливих соціальних групах (як-от секс-працівниці), варто ретельно вивчити локальний контекст і зрозуміти, які наслідки закон матиме не на папері, а де-факто.

Наприклад, у старому законопроекті авторства Андрія Немировського, який ставив за мету легалізувати проституцію, було чимало непродуманих тверджень і прогалин, які за умови ухвалення закону негативно позначилися б на становищі секс-працівниць. Скажімо, закон пропонував, щоб усі секс-працівниці, хто хоче працювати легально, реєструвалися як фізичні особи-підприємиці, які надають «послуги інтимного характеру». Так цей закон ставив секс-працівниць у безвихідну ситуацію: або працювати легально, але розголосити свої дані і факт того, що працюєш повією, або ж піти в «тінь» і далі залежати від доброї волі і добрих стосунків з поліцією. Важливо пам’ятати, що через високий рівень стигматизації секс-праці в Україні секс-працівниці, як правило, не хочуть, щоб інформація про них і їхнє заняття була загальнодоступною. Мало того, для декого з жінок у секс-праці цей тип зайнятості або тимчасовий, або радше спосіб підробітку, отож реєструватися як фізичним особам-підприємицям їм немає сенсу.

Сьогодні в Україні секс-працю не криміналізовано, але за заняття нею, згідно зі статтею 181.1 Кодексу про адміністративні правопорушення, передбачається адміністративне попередження або стягнення штрафу. Натомість сутенерство, яке тлумачиться як «дії особи по забезпеченню заняття проституцією іншою особою», передбачає позбавлення волі на термін від трьох до п’яти років (ст. 303 Кримінального кодексу України), а утримання борделю карається штрафом або позбавленням волі до двох років (ст. 302 Кримінального кодексу України). Зважаючи на те, що Україна — доволі слабка держава з високими показниками неформальності (Polese 2015, 2016), легалізація як підхід навряд чи буде вдалою в цьому контексті. Та якщо запозичити й відповідно адаптувати декриміналізацію, це може мати позитивні результати. Наприклад, скасування адміністративної статті за «заняття проституцією» може допомогти усунути зловживання з боку поліції. Наразі через безправність секс-працівниць українська поліція порівняно часто користується своєю владою над ними і примушує підписувати порожні протоколи (без дати), якими потім працівники поліції «закривають дірки» у звітності. Вдаючись до шантажу й погроз (наприклад, погрожуючи відкрити проти секс-працівниці справу за сутенерство або торгівлю людьми), змусити безправних секс-працівниць підписати такі протоколи досить просто.

Також позитивний ефект мало б скасування кримінальної відповідальності за сутенерство й утримання борделю: потенційно у правоохоронців буде менше важелів для шантажування секс-робітниць. Примус до секс-праці з боку третіх осіб, на жаль, існує й існуватиме незалежно від того, буде за це стаття чи ні. Тому важливо дати задіяним у секс-праці якомога більше прав і можливостей, щоб у разі втягнення в секс-працю проти їхньої волі вони не боялись поскаржитись і написати заяву. На жаль, хоча за сутенерство й передбачено кримінальну відповідальність, нині цей тип діяльності процвітає, а безправність і беззахисність секс-працівниць позбавляє їх можливості поскаржитися — багато хто боїться помсти з боку сутенерів.

Україна — бідна країна, а отже, країна походження жертв торгівлі людьми. Попри стереотипи, випадки торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації становлять лише 7,6 %, тоді як переважну більшість становлять випадки торгівлі людьми для примусової праці — 88 %. Аналогічно всупереч стереотипам, починаючи з 2012 року, жертвами торгівлі людьми частіше стають чоловіки, ніж жінки (International Organization for Migration 2017). Проста заборона чи криміналізація цих явищ не означає їх автоматичного зникнення: і сутенерство, і створення та утримання борделів криміналізовано в сучасній Україні, що не заважає їм існувати. Декриміналізація обох цих явищ не призведе до зростання їх кількості, але має шанси покращити становище секс-працівниць і дати їм змогу об’єднатися для спільної роботи (наприклад, для знімання спільного приміщення або оборони своїх прав).

Що ж стосується криміналізації клієнта, то зважаючи на високий рівень неформальності в країні, навряд чи цей підхід буде ефективним. Ба більше, зазвичай цей підхід передбачає розширення повноважень поліції, а на тлі і так не завжди дружніх, м’яко кажучи, стосунків між секс-працівницями й поліцією, він може призвести до зловживань владою з боку поліцейських: наприклад, погрожуючи відкрити на секс-працівницю справу за сутенерство чи торгівлю людьми, поліцейські можуть змушувати її видати клієнтів, що потенційно загрожуватиме секс-працівницям помстою з їхнього боку.

ВИСНОВКИ

Наостанок слід зазначити, що, попри часті запевнення, нібито секс-праця завжди була, є і буде, секс-праця — це продукт конкретних умов і конкретного часу. Насамперед важливо відмежовувати сучасну секс-працю від храмової проституції тощо, адже перша базується на принципі обміну сексуальних послуг на матеріальні блага, тоді як друга виконує ритуальні функції. Тобто секс-праця у її більш-менш сучасному вигляді — це модерне явище (про це йдеться, наприклад, у Walkowitz 1980). Отже, якщо прийняти засновок про модерність секс-праці в тому вигляді, у якому ми її знаємо нині, можна стверджувати, що секс-праця — наслідок локальних і глобальних економічних нерівностей, наслідок гендерної дискримінації, фемінізації бідності і сексуальних табу. Потенційно, прибравши цю низку причин, ми зможемо покінчити із самим явищем секс-праці і при цьому радикально трансформуємо суспільство. На жаль, це далека перспектива. На сьогодні ж найбільш вдалою стратегією регулювання секс-праці видається стратегія зменшення шкоди: відмова від криміналізації секс-праці чи пов’язаних із нею діяльностей, виведення секс-праці з тіні, надання секс-працівницям трудових прав і доступу до медицини, надання секс-працівницям можливості самоорганізовуватися тощо.

[1] Усі імена було змінено, щоб забезпечити анонімність респонденток.

[2] У цій статті під секс-працею я розумію добровільний обмін сексуальних послуг на матеріальні блага. Я вживаю поняття «секс-праця» і «проституція» як узаємозамінні.

[3] Минулого літа я проводила етнографічне дослідження секс-праці в Україні: їздила на траси, де працюють секс-працівниці, спілкувалася з ними. Крім численних неформальних розмов, я записала 15 глибинних інтерв’ю із секс-працівницями.

[5] Часто замість «оператор(ка) борделю» вживають терміни «сутенер» чи «мамка». Останні два мають відверто негативні конотації, тому я, коли це доречно, вживаю більш нейтральний і об’єктивний термін «оператор(ка) борделю». Суто технічно ця фунція також належить до сфери секс-праці. Говорячи «оператор(ка) борделю», я маю на увазі, що людина працює на цій посаді добровільно, не втягнена в секс-індустрію і не причетна до примусового втягнення інших.

Авторка статті: Дафна Рачок, антропологиня, магістр критичних гендерних досліджень (Центральноєвропейський університет) та антропології (Університет Альберти). Коло зацікавлень: антропологія сексуальності, етнографії пост/соціалізму, антропологія неформальності, наукова фантастика, штучні мови

Підготовлено для порталу «Гендер в деталях».

Повна версія статті знаходиться за посиланням gender.in.detail