«Зміїне масло»*

Пропонуємо вашій увазі переклад есе легендарної активістки феміністського руху Лаури Агустін. Незважаючи на те, що есе було присвячене до 20-ї річниці підписання «Палермських Протоколів» ООН з протидії торгівлі людьми, основною темою есе є дослідження появи маніпулятивних державних політик з інфантилізації і дискримінації жінок в історичному контексті, що призвели в підсумку до появи феномена «Індустрії Порятунку». Есе вперше було опубліковано 13 березня 2020 року на сторінках видання Journal of Human Trafficking.

*- В оригіналі есе називається Snake oil (Зміїне масло). У США дане словосполучення має чітку негативну конотацію. Протягом 19-го століття сотні комівояжерів по всій країні продавали довірливим жителям Американської глибинки банки з «Зміїним маслом» під виглядом ліків від усіх хвороб. На сьогодні «Зміїне масло» є в США синонімом слів «обман» і «шахрайство».

Шахрайство, крутійство, обдурювання, обман. Не знайдеться одного підходящого слова, щоб описати процес того, як торгівля людьми була звеличена до однієї з найбільших проблем нашого часу. Причому, надлишок риторики воістину не знає меж, оскільки учасники кампанії заявляють, що боротьба з торгівлею людьми це, ні багато ні мало, новий рух за громадянські права, і стверджують, серед інших гіпербол, що сьогодні в рабстві перебуває більше людей, ніж будь-коли в історії людства.

А я-то завжди думала, що люди просто хотіли виїхати з дому, щоб подивитися, чи може життя бути краще в іншому місці.

Моє обурення проявилося практично відразу, як тільки я зіткнулася з цією сферою активізму ще в середині 1990-х років. Тоді, звичайно ж, я ще не знала ні специфічної професійної лексики цієї проблематики, ні, якої б то не було, ідеології. Романи були моїм читанням, а не соціальною теорією. Я ніколи «не вивчала” фемінізм, але відчувала себе частиною жіночого руху з початку 1960-х. Я вірила, що задаю розумні питання про соціальний феномен і відмовлялася бути обманутою поясненнями, які не мали сенсу. Моя траєкторія як мислителя в той момент збіглася з частиною урядового обдурювання, яке перемкнуло тему розмови про торгівлю людьми з феномена сучасної мобільності людей і їх міграції на організовану злочинність, як у випадку з пошуком горошини в грі з черепашками (аналог «гри в наперстки» – прим. перекл).

У той час я думала про те, наскільки багато жінок, зіткнувшись з труднощами вирішують спробувати життя в нових місцях. Я не особливо нешанобливо ставилася до законів, але, як і більшість мігрантів, не вважала, що перетин кордонів без дозволів є злочинним діянням. У мене не було упереджених уявлень про проституцію; ті жінки, яких я знала і які продавали секс, бідні і не дуже, звичайно ж розуміли, що вони роблять. У мене була робота в проекті з профілактики СНІДу на острові в Карибському басейні, завдяки якій мені вдалося відправитися в райони, відомі міграцією жінок до Європи, де вони, як правило, працювали покоївками або повіями. Я відвідала невеликі сільські будинки, де дочки, які живуть за кордоном, були героїнями, які відправляють гроші своїм сім’ям. При перегляді документального фільму, в якому було показано побиття жінок-мігранток амстердамською поліцією, глядачі сміялися: їх друзі та родичі в Нідерландах розповідали їм швидше протилежну історію. Моя заявка на грантове фінансування, яке я після цього розробила для поліпшення досвіду мігрантів, було мені повернуто грантодателями з практично повністю перекресленим текстом – було викреслено все, крім ‘психологічної допомоги для повернувшихся травмованих жертв’ – якраз того елемента, який я ніколи не включала в проект як невідкладну необхідність.

Одного разу, на досить великому заході, організованому чорношкірими дівчатами, які називали себе секс-працівницями, я сиділа в останньому ряду. Після ряду свідчень жінок і виступів місцевих юристів, одна з виступаючих представилася як прибувша з Венесуели. Звертаючись до жінок в першому ряду, вона сказала: «Вас обдурили. Ви не секс-працівниці; ви повії». Я була в жаху: як вона могла бути настільки грубою з організаторками? Мені сказали, що вона була учасницею «Коаліції проти торгівлі жінками», але тоді я й гадки не мала, що це означає.

Пару років тому, працюючи секретаркою в Майамі, я добралася до інтернету. Коли я, нарешті, опанувала пошук, я зв’язалася з кількома людьми, які, здавалося, були на моїй хвилі, принаймні з питання продажу сексу. Вони виступали на захист прав і розповіли мені про свій особистий досвід в даній сфері активізму. І ось тут я була дійсно спантеличена: звідки взялась нерівність в ідеях про проституцію? Через що був шум? А як щодо жінок, яких я знала? Ніхто не говорив про мігранток. Коли я налаштувалась на читання експертних думок, я нічого не знайшла в публічній бібліотеці.

Коротше кажучи, в результаті я записалась до магістратури за напрямком «Міжнародна освіта», що призвело до мого першого візиту в університетську бібліотеку з кодовим номером запиту на книги з тематики «проституція» на руках. Книгами по цьому запиту були забиті полиці університетської бібліотеки з верху до низу протягом достатньо великого простору. Я почала читати перші-ліпші книги, але у мене не зайняло багато часу, щоб зрозуміти, що всі вони невиразні. Від хвилювання я почала переглядати зміст і ключові глави в пошуках відповідей на мої, здавалось би, цілком здорові питання. Коли я нічого не знайшла, я задалась іншим питанням, – як може існувати так багато книг з таким незначним набором інформації?? Ніхто, подібний моїм друзям – мігрантам, ніколи в них не згадувався, і ніхто подібний моїм друзям – не мігрантам, теж. Відбувалося щось дивне.

У дослідницьких цілях я подала заявку на фінансування невеликої етнографічної роботи в Іспанії серед жінок-мігранток, які продають секс, і потрапила до шорт-листа. На співбесіді в академічному комітеті один політолог, мигцем глянувши на мою заявку, з роздратуванням кинув її на стіл.

«Ці жінки», – посміхнувся він. «Як вони туди потрапляють?»

«У літаках», – відповіла я.

Ось як далеко від мого обмеженого, але обґрунтованого досвіду було моралізаторство: цілі дискурси геть.

Пізніше мені сказали, що ця людина була знайома з Кетлін Баррі (Kathleen Barry), чиї просочені ненавистю до проституції книги траплялися мені раніше. Це був мій перший досвід упередженого ставлення, заснований на тому, що я “неправильно” сформулювала тему: замість того, щоб в заявці фігурували жінки-мігрантки, які продають секс-послуги, в заголовку я мала вказати – «Жінки-жертви торгівлі людьми». Але тоді я ще цього не розуміла.

Незабаром мене запросили виступити на заході з нагоди Міжнародного жіночого дня, організованого в громадському центрі в маленькому містечку в Новій Англії. Щоб дістатися до місця нам довелося кілька годин буквально пробиватися крізь важкий сніг на машині, тільки для того, щоб після прибуття нам сказали, що моє ім’я було виключено з порядку денного. Виявляється, якийсь впливовий чоловік був обурений тим, що мене запросили, і це при тому, що я ніколи не зустрічала його – мабуть, навіть розмова зі мною була йому неприємною. Вибачень також не було. Це був другий досвід упередженого ставлення до мого способу мислення.

Після цього я втратила рахунок подібних інцидентів.

У 1998 році мені було запропоновано приєднатися до Групи з прав людини на нарадах з розробки протоколів до Конвенції проти транснаціональної організованої злочинності. Мої ідеї були прийняті в цю групу, але я відмовилася, тому що все ще вірила, що сталося непорозуміння. Я все ще вірила, що є жінки, з якими я ймовірно поки що не зустрічалася, але які більше вписуються в концепцію торгівлі людьми з точки зору рабства, і так як я не вивчала їх, я не бачила причин для участі.

Але з плином часу, представляючи свою роботу тут і там, я зрозуміла, що всі ми говорили про одне й те ж: про жінок, які залишають будинок і заробляють на життя, продаючи секс в різних обставинах. Але там, де я описувала те, як вони намагаються взяти під контроль свої життя, інші відмовляли їм у контролі над власною долею. І тут справа в тому, що в процесі визначення секс-працівниць в якості жертв, стираються всі відмінності в досвіді. Я визначила для себе подібний результат повною протилежністю цікавій і змістовній інтелектуальній роботі ..

Після закінчення магістратури у мене з’явилися проблиски розуміння того, що відбувається, але я так і не знайшла відповіді на своє первісне запитання:

Чому жінки, які вирішили продавати секс, є настільки серйозним джерелом розбіжностей?

І як наслідок: чому так багато жінок заприсяглися врятувати інших жінок від проституції?

Я мала намір зрозуміти невідповідність між тим, що я бачила навколо себе, серед моїх друзів і серед зростаючого числа знайомих (багато з яких були мігрантами, які продають секс), і тим, як їх обговорювали сторонні люди. Я вивчала цей феномен у якості аспірантки в галузі культури в Англії, два роки працювала в Іспанії. Темою моїх досліджень на той момент вже не були жінки-мігрантки, оскільки для мене не було ніякої таємниці в тому, що вони робили. Замість цього моєю темою були соціальні діячі, які зображували допомогу мігрантам і працівникам секс-індустрії в уряді, в НУО та в середовищі активістів. Саме вони були для мене загадкою. Коли я починала в 1999 році, ніхто з них не говорив про торгівлю людьми, але полеміка про проституцію була повсюдною.

У 2000 році редактор журналу з міграції в Мадриді запросила мене написати про мігрантів, які продають секс: Sin polémica (іспанск. “Незаперечно”), заявила вона. В цей час мої спостереження були скоріше антропологічними, тому сьогодні я можу сказати, що її вимоги мене влаштовували. Підсумкова стаття, Trabajar en la industria del sexo (Робота в секс-індустрії), привела мене до запрошення взяти участь в заході Коаліції Проти Торгівлі Жінками у Мадриді (Coalition Against Trafficking in Women in Madrid). Високопоставлений міський чиновник захотів таємно провести мене на захід, імовірно жартома, щоб позлити аболіціоністок, пов’язаних з цією подією. Я не збиралася заявляти про себе, але була присутня і стала свідком досить страшної ворожості по відношенню до будь-кого, хто не був згоден з фанатичним аболіціонізмом. Після чого послідувало манірне частування елегантними канапе і винами.

Коли в тому ж році були опубліковані Палермські протоколи, я раділа своєму рішенню не брати участі в засіданнях по їх підготовці. Правозахисній групі вдалося обмежити шкоду, але мені було гидко, що жінки і діти Синтії Енлоу (Cynthia Enloe’s womenandchildren) були внесені в декларацію ООН як особливі жертви в протоколі про торгівлю людьми, в той час як чоловіки згадувалися в документах виключно в якості посередників в контексті контрабанди.

Крім того, для інсайдерів незабаром стало очевидно, що поміщати проблеми міграції в рамки «організованої злочинності» – фатальна помилка.

Багато з тих, хто вважає, що відмінність між контрабандним перевезенням та торгівлею людьми все ж таки присутня і концепція торгівлі людьми може зберегтися в рамках обмежень, незабаром повинні будуть здатися. Стверджується, що торгівля людьми набуває все більш широких масштабів, в результаті чого число передбачуваних жертв різко зростає.

Моя, протилежна точка зору стала частиною врівноваженого і традиційного звіту про роботу жінок-мігранток в Іспанії, підготовленого колективом соціологів, які були раді, що хоч хтось зробив розділ про роботу в секс-індустрії (2001). Кілька років по тому видавництво Гакоа (Gakoa) об’єднало мої роботи в книгу “Trabajar en la industria del sexo, y otros tópicos migration” (2005, “Робота в секс-індустрії та інші теми міграції”). У той момент мені нарешті вдалося достукатися до аудиторії, що скептично відноситься до загальноприйнятих новин про жінок-мігранток, якими їх вже загодували.

Торгівля людьми стала розрекламованою проблемою світової злочинності не тому, що вона реально є великою проблемою, а тому, що вона служить цілям урядів. Нескінченно войовничі США любили використовувати будь-який привід для переслідування поганих хлопців світу під приводом порятунку невинних жінок. Європейські держави отримали виправдання для посилення прикордонного контролю проти небажаних мігрантів. Великобританія могла навіть прикинутися, що стане новим лідером кампанії проти рабства, як раз тоді, коли їх імперія підходила до кінця. Організації Об’єднаних Націй було доручено розробити численні нові програми та ініціативи. Користь отримали і ряд інших державних структур – наприклад, Інтерпол і багато інших поліцейських служб змогли розширити свою діяльність, поширивши її на нові області погано поінформованого досвіду. І ось, саме тоді сектор НПО почав приєднуватися до цієї інфантилізації жінок так само, як якщо б ми жили сотні років тому, причому багато хто з них щиро заявляли, що є «голосом безмовних».

Тим часом, я захистила докторську по філософії і вирішила відсунути тему в сторону. Я проігнорувала підписаний з видавництвом Zed Books контракт на публікацію дисертації, тому що для себе я відповіла на питання і не думала, що інші будуть зацікавлені в моій думці. Але коли, в кінці кінців, книга «Секс на межі: міграція, ринки праці та індустрія порятунку» була опублікована (в 2007 р.), вона викликала наростання соціальних протиріч і замість того, щоб померти звичайною швидкою смертю академічних томів, книга продовжувала продаватися, і до сих пір залишається злободенною, як і 12 років тому – на жаль. Так народився термін «Індустрія Порятунку» (Rescue Industry). Мейнстримні ЗМІ були зацікавлені; я написала для деяких авторитетних джерел новин.

Але, до 2010 року, коли ВВС World Service запросили мене виступити на телевізійних дебатах в Єгипті, боротьба з торгівлею людьми перетворилася в інституційний міхур. На той час я, в основному, розбиралася з постами в блогах, але 50 хвилин, названих «дебатами» вимагали драми, а група гостей, між тим співала одну і ту ж мантру Порятунку на заході, що модерувала особисто мадам Мубарак. Починаючи зі сцени в Храмі Карнак, мені вдавалося зберігати незворушний вираз обличчя, спостерігаючи за розливним потоком, поки вид Сіддхарт Карі (Siddharth Kara’s) все ж не змусив мене голосно розсміятися. Це, в свою чергу, змусило голлівудських зірок Міру Сорвіно і Ештона Кучера піднятися зі своїх місць в аудиторії в рішучому засудженні мене і Бі-бі-сі за те, що вони мене запросили. Слово «дебати» явно вислизнуло від їхньої уваги.

Ніщо з того, що сталося з тих пір, не змінило моєї думки про Протоколи. Складна ситуація була навмисно затушована урядовими структурами з тим, щоб ввести всіх в оману. Вони створили «солом’яну людинку», яка була настільки страхітливою, що були обмануті тисячі освічених лібералів, а завдяки потужному фінансуванню і інституціоналізації, шахрайство триває. Я не маю на увазі те, що називається моральною панікою, хоча це допомагає пояснити, як широка громадськість впала в безумство. Я маю на увазі цинічний відбір доводів як створення урядової політики.

Урядові механізми розробки політики, заснованої на брехні, нерідкі: не менш кричущий недавній випадок стосувався «зброї масового знищення» в Іраку, якої не існувало. І точно так само, як була розв’язана жорстока війна, заснована на цій брехні, м’яка войовничість спалахує щодо мігрантів і жінок, які продають секс, стверджуючи, що кожен, хто сприяє поїздці є злочинцем, кожен, хто купує поїздку є жертвою, і кожна повія повинна бути врятована. Ганебні відомі вчені мужі, такі як Ніколас Крістоф, навмисно пов’язують всі види комерційного сексу з торгівлею людьми у відкритій кампанії проти проституції, яка дозволяє їм здійснювати імперські розважальні поїздки, такі як супроводжувані онлайн-твітами рейди в будинки розпусти в Камбоджі (2012 р) та інші махінації, вчинені антрепренерами моралі для того, щоб «добре виглядати».

Реальні земні проблеми відбуваються через погану економіку і ринки праці, що спонукають людей шукати нові місця для життя. Іноді домашні умови більш важкі, ніж будь-які інші; іноді бувають конфлікти між бандами, війни або стихійні лиха. Іноді суспільства настільки несправедливі, що ті, кого переслідують за переконання або особисті якості, відчувають себе вимушеними залишити дім. У всіх цих випадках, коли люди незаконно в’їжджають в інші країни, виникають антимігрантські настрої і соціальні конфлікти.

Але, якщо ми будемо чесними з собою, який альтернативний вихід з такої складної ситуації ми зможемо запропонувати і які альтернативні політики повинні йому відповідати? У країнах походження має бути кращий розподіл багатств через економіки, які повинні забезпечувати робочі місця із заробітною платою на яку можна жити. У країнах призначення повинна бути переглянута система державного обліку з тим, щоб більше робочих місць було включено в формальний сектор, в поєднанні з міграційною політикою, яка дозволить видавати більше дозволів на роботу для робочих місць, не обумовлених як «висококваліфіковані». Тут є проблеми, але ідея залишається незмінною: звичайні люди платять іншим простим людям, щоб вони могли подорожувати, перетинати кордони без віз і працювати в країнах, для яких у них немає дозволу. Це включає жінок, які принаймні намагаються продати секс.

Які шарлатани першими продали зміїне масло? Хто сказав, що закони проти торгівлі людьми є способом вирішення міграційних проблем?

Антрепренерів моралі, що плачуть про злих чужинців, ніколи не буває мало за часів стресу. До кінця 1990-х тактика залякування все частіше перетворювалася в помилкові оцінки міграції. Статисти, технічний персонал і макроекономісти стверджували, що вони надають дані про те, скільки злочинців переміщаються по території країни і скільки вони перевозять жертв, супроводжуючи все це химерними новими графіками і зручними рівняннями. Але в дійсності ніхто не може реально уявити собі, скільки незареєстрованих мігрантів працюють в неформальному секторі. Останнім часом проекти нагляду з використанням алгоритмів переконують нас в тому, що знають скільки жінок було схоплено сексуальними монстрами в мережі. Цю дезінформацію просували найрізноманітніші опортуністи в своїх власних цілях.

Неважко зрозуміти, чому політики і державні службовці вирішили купити чудо-продукт торгівлі людьми: вони хотіли отримати гроші і владу.

Нинішні наративи про торгівлю людьми є боротьбою між Добром і Злом, в якій головними героями є мужні чоловіки, а жінкам відводиться допоміжна роль підтримки покриву Рятівника. З плином часу в даному наративі тероризм і війни згадуються все частіше, а жертви – це свого роду побічний збиток, який виправдовує більше програм і більше нагляду.

Після десяти років боротьби з шахраями у мене з’явився запит на інтерв’ю від молодої жінки, що вивчає журналістику, яка до того ж хотіла підтримати права секс-працівників. Ми зустрілися в маленькому старому пабі в Іслінгтон, де, після звичайної ввічливості, вона задала своє питання благальним тоном.

«Ви впевнені, що це неправда?»

«Що?»

«Хіба мільйони жінок не продаються в сексуальне рабство?»

Я вказала в бік жвавої Сіті Роуд. «Чи думаю я, що безліч жінок там прикута ланцюгами до батарей в квартирах? Ні. Але я впевнена, що там є жінки, які вважали, що приїзд до Лондона для продажу сексу був реальним способом вирішення їх проблем, і деякі з них добре заплатили б за допомогу, щоб дістатися сюди».

З 2008 року я займаюся громадською освітою в своєму блозі і соціальних мережах. До 2013 року розрив між мейнстримними новинами і тим, що я говорю, привів до такої кількості запитів для роз’яснення, що мені довелося опублікувати есе: «Шановні студенти, які вивчають секс-працю і торгівлю людьми». У ньому я розбираю претензії до Індустрії Порятунку, викриваю обман дослідних методів і статистик, а також відстежую розвиток проектів «Закон і порядок» по спостереженню за секс-працівниками.

У 17-й рік після підписання Палермських Протоколів я опублікувала роман в надії знайти кращий спосіб розповісти правду про політику обдурювання. Роман «Триголовий пес», дія якого відбувається в Іспанії серед мігрантів і контрабандистів, багато з яких не мають документів і продають секс, являє собою вигадану версію «Сексу на межі», яку варто розглядати одночасно і як розповідь, і як проблиск реальності.

За 20 років, що минули з моменту оприлюднення Протоколів, нічого не змінилося у ставленні до мігрантів, працівників секс-індустрії або підлітків, які втекли з дому. Проте, справи контрабандистів пішли в гору.

Лаура Агустін, 13 березня 2020