Бермудський трикутник українського правосуддя для секс-працівниць

Україна вже понад тридцять років є незалежною державою, що декларує європейські цінності та захист прав людини. Проте в нашому законодавстві досі зберігається «радянський рудимент», який дозволяє державі грубо втручатися в інтимне життя дорослих людей. Мова йде про статтю 181-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП), яка карає за «заняття проституцією». Сьогодні ця стаття — це не просто рядок у кодексі. Це інструмент тиску, стигматизації та систематичного порушення прав тисяч людей.

Але стаття 181-1 — це лише частина репресивної системи. Набагато більшу загрозу для безпеки та прав секс-працівників становлять статті Кримінального кодексу України. Секс-працівники в Україні буквально затиснуті в трикутник: між штрафами за ст. 181-1, кримінальним покаранням за безпечні умови праці (ст. 302, 303) та переслідуванням за онлайн-роботу (ст. 301). Статті, створені нібито для боротьби з експлуатацією та на захист порядку, на практиці перетворюються на каральні інструменти, які позбавляють людей права на безпеку та самоорганізацію.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ КОДЕКС: ПОКАРАННЯ ЗА ТЕ, ЩО НЕ ВИЗНАЧЕНО

Фундаментальна проблема українського права — це відсутність чітких правил гри. Головна проблема статті 181-1 КУпАП полягає в її абсолютній правовій невизначеності. В українському законодавстві досі немає чіткого і зрозумілого визначення того, що саме вважається «проституцією». Це створює ситуацію, коли людина не може чітко розуміти, які саме її дії є правопорушенням, а які — ні.

«...чинним українським законодавством не визначено поняття «проституція» та які саме дії слід розуміти як заняття проституцією», - зазначає Ірина Яковець, доктор юридичних наук, керівниця Центру правового забезпечення розвитку науки і технологій Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності НАПрН України, консультантка з законотворчості БО "ЛЕГАЛАЙФ-УКРАЇНА".

Згідно з принципом правової визначеності, закон має бути передбачуваним. Натомість держава карає громадян за дії, зміст яких сама не спромоглася чітко прописати. Такий підхід дає правоохоронцям можливість трактувати будь-яку приватну зустріч як злочин на власний розсуд.

«Для широкого загалу залишається незрозумілим та невизначеним від яких же саме дій громадяни мають утримуватися з огляду на положення КУпАП», - Ірина Яковець.

Як це виглядає на практиці?

Робота правоохоронних органів часто зводиться до провокацій та психологічного тиску. Основний метод — так звана «контрольна закупівля», яка сама по собі є етично та юридично сумнівною у справах, де немає потерпілої сторони.

Щобільше, стаття 181-1 КУпАП є унікальним і водночас абсурдним інструментом у руках поліції. Це чи не єдина стаття, яка дозволяє поліцейському складати протокол ще до того, як правопорушення фактично сталося. Секс-послуга може бути й не надана, факту передачі коштів може й не бути, проте правоохоронець має право на власний розсуд вирішити, що людина «мала намір» її надати, і притягнути її до відповідальності лише на основі своїх припущень.

Поліція часто використовує вразливе становище секс-працівників, застосовуючи:

• Психологічний тиск: Погрози розголошення діяльності родичам, сусідам або за місцем основної роботи.
• Порушення приватності: Незаконні обшуки, вилучення особистих речей та телефонів без належних судових санкцій.
• Примус до підпису: Секс-працівників часто змушують підписувати протоколи (зокрема й ті, де зафіксовано лише «намір»), не пояснюючи їхні права та не надаючи доступу до адвоката.

«В Україні досі зберігається радянський рудимент втручання держави у приватне (інтимне) життя дорослих повнолітніх осіб», - Ірина Яковець.

Таке втручання у приватне життя повнолітніх осіб, які діють за добровільною згодою, є прямим порушенням Конституції України та Європейської конвенції з прав людини.

«...право на повагу до приватного життя включає і вільне розпорядження своїм тілом, в тому числі за оплату. Тому, наявність адміністративної відповідальності за зайняття проституцією (чинна стаття 181-1 КпАП), є порушенням право на повагу до приватного життя», - Ірина Яковець.

Судовий конвеєр: правосуддя без доказів

Коли справа доходить до суду, ситуація зазвичай не покращується. Аналіз судової практики показує, що більшість справ розглядаються формально.

1. Відсутність доведення вини. Судді часто не намагаються встановити чи був склад правопорушення. Для винесення рішення їм достатньо лише протоколу, складеного поліцією, який часто базується на суб’єктивних припущеннях.

«Сам по собі протокол про адміністративне правопорушення та рапорт працівника поліції про складання протоколу не можуть бути визнані достатніми та належними доказами... оскільки за своєю правовою природою не є самостійними беззаперечними доказами, а обставини викладені в них, повинні бути перевірені за допомогою інших належних, допустимих та достатніх доказів», - Ірина Яковець.

2. Ігнорування обставин. Суди часто не звертають увагу на те, чи був присутній примус. Якщо людина діє добровільно, її право на розпорядження власним тілом ігнорується на користь застарілої норми про «суспільну мораль». (Варто нагадати, що спеціальний Закон «Про захист суспільної моралі» був скасований ще у 2015 році як такий, що не відповідає сучасним правовим стандартам. Проте судова система за інерцією продовжує використовувати це розмите поняття для обмеження фундаментальних прав людини, нехтуючи принципом, що право на повагу до приватного життя та вільне розпорядження своїм тілом є вищим за ідеологічні стереотипи минулого).

«Суд не перевіряє доведеність наявності об’єктивної сторони правопорушення, зокрема, 1) добровільність вступу у стосунки; 2) платність, а також суб’єктивної сторони правопорушення, яка визначається ставленням до наслідків і характеризується наявністю вини у формі прямого умислу», - Ірина Яковець.

3. Штампування рішень. Справи за ст. 181-1 часто нагадують конвеєр: короткі засідання, відсутність свідків, мінімальна увага до аргументів захисту.

КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАЛЯКУВАННЯ

Якщо адміністративна стаття б’є по гаманцю та репутації, то кримінальні статті 301, 302 та 303 ККУ використовуються для того, щоб загнати секс-працю у глибоке та небезпечне підпілля. Хоча ці норми задекларовані як засіб захисту суспільного порядку та інструмент боротьби з торгівлею людьми, на практиці вони часто стають знаряддям репресій проти самих секс-працівників.

Замість того щоб фокусуватися на виявленні реальних фактів примусу та експлуатації, правоохоронна система часто використовує ці статті для покарання за будь-яку самоорганізацію чи цифрову активність. Це не лише руйнує безпеку працівників, а й шкодить реальній боротьбі зі злочинністю: коли секс-праця повністю криміналізована, межа між добровільною діяльністю та торгівлею людьми стає невидимою, що дозволяє справжнім злочинцям ховатися за спинами тих, кого держава безпідставно переслідує.

Саме вразливий стан секс-працівників, зумовлений їхнім нелегальним статусом, часто використовується корумпованими представниками органів для власного збагачення. Щобільше, така системна ізоляція спільноти від правового поля є одним із міжнародно визнаних чинників, що сприяють вчиненню злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми, оскільки позбавляє потерпілих можливості звернутися за захистом до держави, не боячись при цьому опинитися на лаві підсудних.

1. «Місця розпусти» (Стаття 302 ККУ): покарання за безпеку

Ця стаття карає за створення так званих «місць розпусти». Проте через повну відсутність чітких легальних критеріїв «розпусти» у законодавстві, під удар потрапляють найпростіші заходи безпеки.

Як це працює в реальності: Для того, щоб уберегти себе від насильства з боку агресивних клієнтів, секс-працівники часто об’єднуються, орендують квартири разом або працюють у спільних приміщеннях. Це базова вимога безпеки — не залишатися наодинці в невідомому місці.

Наслідки: Для поліції така самоорганізація автоматично стає «утриманням місць розпусти». Оренда квартири двома чи трьома дівчатами для спільної роботи трактується як кримінальний злочин. Це абсурд: закон змушує людей працювати поодинці у небезпечних умовах, бо спільна безпечна робота вважається «притоном». Стаття буквально змушує людей працювати в ізоляції. Замість того щоб захищати від насильства, закон карає за спроби організувати безпечний простір, штовхаючи секс-працівників у більш небезпечні та неконтрольовані умови.

2. Сутенерство (Стаття 303 ККУ): допомога, що стає злочином

Безумовно, примус і насильство мають жорстко каратися. Стаття про сутенерство мала б захищати людей від експлуатації та примусу. Проте нинішнє формулювання статті дозволяє поліції підводити під кримінал будь-яку допоміжну інфраструктуру.

Як це працює в реальності: Охоронці, водії, які допомагають безпечно дістатися до місця, або адміністратори, які допомагають із рекламою, автоматично стають «сутенерами». На додаток, якщо одна секс-працівниця без жодного примусу допомагає іншій працівниці порадою чи організацією безпечної зустрічі, її також можуть звинуватити у сутенерстві.

Наслідки: Фактично, будь-яка спроба вибудувати безпечну інфраструктуру навколо секс-праці підпадає під дію кримінального закону. Реальні торговці людьми та організатори примусової праці часто залишаються в тіні, тоді як кримінальні справи відкриваються проти тих, хто допомагає зробити цю діяльність хоч трохи безпечнішою. Це створює величезне поле для корупційного шантажу з боку силовиків.

2. Порнографія (Стаття 301 ККУ): пастка для цифрової ери

У XXI столітті значна частина секс-праці перейшла в онлайн (створення контенту на платформах на кшталт OnlyFans тощо). Це найбільш безпечний вид діяльності, де немає прямого фізичного контакту з клієнтом, що повністю виключає ризик насильства. Проте українське законодавство розглядає створення та розповсюдження такого контенту дорослими людьми для дорослих людей як «розповсюдження порнографії».

Як це працює в реальності: Поліція проводить контрольні закупівлі, вдирається з обшуками до квартир вебкам моделей, вилучає техніку та відкриває кримінальні провадження. Кіберполіція витрачає величезні ресурси платників податків на те, щоб вистежувати дівчат та хлопців, які самостійно знімають та продають свої фото чи відео. Людей судять за створення зображень чи відео за їхньої ж участі.

Наслідки: Замість боротьби зі справжнім криміналом (наприклад, дитячою порнографією чи насильством), стаття використовується для абсурдного переслідування за добровільне створення еротичного контенту. Це знову ж таки відкриває двері для вимагання хабарів і залякування.

«...вразливий стан секс-працівників використовується корумпованими правоохоронцями для власного збагачення, та є одним з міжнародно визнаних чинників для вчинення злочинів торгівлі людьми», - наголошує доктор юридичних наук Ірина Яковець.

Аналіз цих статей показує страшну картину. Держава створила правове поле, де будь-яка спроба секс-працівника захистити себе, об’єднатися з колегами заради безпеки або перейти у безпечний онлайн-формат — є кримінальним злочином.

Відсутність чітких дефініцій, підміна понять (коли добровільна праця прирівнюється до криміналу) та каральний ухил судової системи створюють ідеальні умови для поліцейського свавілля. Секс-працівники в Україні затиснуті в трикутник: між штрафами за ст. 181-1, криміналом за безпечні умови праці (ст. 302, 303) та переслідуванням за онлайн-роботу (ст. 301).

ЖИТТЯ ПІД ПРЕСОМ 

Така модель законодавства призводить до жахливих соціальних наслідків:

• Неможливість захисту: Секс-працівники бояться звертатися до поліції, якщо стають жертвами пограбувань чи насильства, адже самі ризикують отримати кримінальне чи адміністративне переслідування.
• Неможливість легалізації: Через дію цієї статті люди позбавлені можливості працювати легально, сплачувати податки та претендувати на соціальні гарантії, які мають інші громадяни.
• Економічний тиск: Штрафи та постійна загроза переслідування заганяють секс-працю ще глибше в тінь, роблячи працівників легкими мішенями для реальних злочинців та корумпованих силовиків.
• Корупція: Замість захисту суспільства, ці статті Кримінального та Адміністративного кодексів створюють величезне поле для корупції. Корумповані силовики використовують страх кримінальної відповідальності для збагачення, вимагаючи хабарі за «кришування».
• Стигма та Дискримінація: Люди опиняються на узбіччі суспільства, стають ізгоями в очах державних установ. Це створює бар’єри при отриманні медичної допомоги, соціальних послуг, працевлаштуванні та навчанні тощо.

«Особи, які добровільно займаються проституцією (секс-працівники), перебувають поза законом. Як наслідок, щодо секс-працівників в суспільстві домінує негативний стереотип, вони піддаються дискримінації та стигматизації», - Ірина Яковець.

ВИСНОВОК: ЧАС ДЛЯ СИСТЕМНИХ ЗМІН

Ми бачимо замкнене коло: застарілі та розмиті закони породжують масові порушення прав людини, а репресивна практика поліції та судів лише закріплює ці порушення. Захист суспільних інтересів та порядку не має здійснюватися шляхом руйнування життів та обмеження прав дорослих дієздатних людей. Україні потрібні рішучі кроки, щоб припинити цю узаконену дискримінацію:

Зміна законів: Повне скасування статті 181-1 КУпАП. Разом із цим необхідна глибока реформа статей 301, 302 та 303 Кримінального кодексу. Кримінальна відповідальність має наступати виключно за насильство, примус, торгівлю людьми та залучення неповнолітніх, а не за добровільну діяльність дорослих.

Зміна практики: Правоохоронні органи та суди мають припинити практику штучного створення злочинів через «контрольні закупівлі» там, де немає потерпілих.

Тільки через декриміналізацію та повагу до прав людини ми зможемо побудувати безпечне суспільство, де закон захищає кожного, а не карає за приватний вибір. Секс-праця — це праця, а права секс-працівників — це права людини.