КОЛИ ЛЮДИНА НЕ БАЧИТЬ ВИХОДУ, НАЙВАЖЛИВІШЕ — БУТИ ПОРУЧ І ВІРИТИ В НЕЇ / Про війну та секс-працю з Іриною Воробйовою, частина 2

ПРОДОВЖУЄМО СЕРІЮ ІНТЕРВ’Ю «ПРО ВІЙНУ ТА СЕКС-ПРАЦЮ», в яких ми говоримо про життя українців, долі секс-працівниць та сферу секс-послуг в Україні в умовах війни. Цього разу ми поспілкувались з Іриною Воробйовою — лідеркою ініціативної групи секс-працівниць/ків у м.Харків 

Ірина доєдналася до нашої команди у травні 2025 року. За цей час вона зробила відчутний внесок у розвиток ініціативної групи та підтримку спільноти секс-працівниць/-ків у Харкові. Нам було надзвичайно важливо почути про її досвід, а також ближче пізнати саму Ірину — її світогляд, внутрішню силу та те, що її мотивує.

Питань виявилося так багато, що ми вирішили поділити інтерв’ю за трьома ключовими напрямами: особиста історія та життєвий шлях Ірини, актуальні потреби та сервіси для спільноти, а також параюридична діяльність і захист прав секс-працівниць/-ків у Харкові.

Пропонуємо до вашої уваги другу частину, де ми говоримо з Іриною про зміни, що відбулись на ринку секс-праці та в житті секс-працівниць за роки війни. Як війна вплинула на умови праці та безпеку жінок, які нові виклики та ризики вони долають, і чому, попри суспільну стигму та економічні труднощі, важливо підтримувати їхнє право на безпеку, гідність і захист.

Ірино, як за роки війни змінились особисте життя, здоров’я та емоційний стан секс-працівниць? Також цікаво почути про міграційні процеси: чи багато людей виїхало з Харкова і чи є зараз тенденція до повернення додому?

Ірина: Війна змінила абсолютно все, зокрема й сімейне життя секс-працівниць. Вона проникає в кожну дрібницю, руйнуючи зв’язки, що здавалися незламними. Багато жінок втратили контакт із рідними не лише через переїзд, а й через глибоку емоційну прірву: загострилися конфлікти й нерозуміння. Часто вони не знаходять підтримки в тих, кого вважали найближчими. Війна виявила приховані проблеми, через що родини розпадаються, а колись рідні люди стають чужими.

Психологічний стан дівчат зараз розбитий ущент. У багатьох панічні атаки від кожного вибуху, і цей жах не зникає навіть під час затишшя. Кожен гучний звук — це тривога, що забирає спокій. Проте є й ті, хто «пристосувався» до постійного адреналіну та загрози ракетних ударів. Це лякає, бо таке звикання не є нормальним — воно означає, що війна проникла занадто глибоко, а людяність відходить на другий план перед жорстокою реальністю.

Побут став щоденною боротьбою за елементарну стабільність: знайти безпечне місце, сховатися від обстрілів, працювати в умовах повної невизначеності. Це не лише про фізичний простір, а й про душевний стан — боротьба за те, щоб не втратити себе і зберегти бодай щось від колишнього життя заради себе та дітей.

Щодо міграції — спочатку багато хто залишив місто, шукаючи безпеки. Але з часом чимало дівчат повернулися назад. І вони їдуть не лише за роботою, а за відчуттям дому, намагаючись віднайти хоча б частинку колишньої реальності, навіть якщо сам будинок і життя навколо стали іншими.

Повертаючись, вони привозять із собою нові переживання. Навіть коли здається, що все налагодилося, війна залишає відбиток у душі кожної — це відчувається в кожному слові й кроці. Ми продовжуємо працювати й триматися, часто навіть не усвідомлюючи всього тягаря пережитого, поки не зупинимося, щоб озирнутися назад. Це шлях, який ми не обирали, але мусимо пройти.

Як секс-працівницям вдається організовувати роботу в умовах воєнного стану — під час обстрілів, відключень світла та дії комендантської години? Також цікаво дізнатися, як посилення мобілізаційних заходів та рейди ТЦК впливають на доступність послуг і загальну безпекову ситуацію в індустрії?

Ірина: Війна нещадно змінює все, навіть те, що здавалось би «стабільним» — і роботу секс-працівниць теж. Ракетні обстріли, відключення світла, комендантська година — все це вносить свої страшні корективи в робочі умови.

Для багатьох дівчат це не просто перешкоди, а справжнє випробування. Обстріли — це найстрашніше, адже ніхто не знає, коли й де може прилетіти ракета. Всі живуть у постійному страху, а робота стає ще більш ризикованою.

Багато дівчат налаштовують спеціальні групи сповіщень, щоб хоча б трохи бути готовими до того, що може трапитись, і мати змогу сховатися. Всі стежать за ракетними напрямками, щоб розуміти, чи безпечно виходити на роботу.

Світло — ще одна проблема. Якщо воно вимикається, працювати стає майже неможливо. Це дуже ускладнює роботу, особливо якщо йдеться про приватні зустрічі або надання послуг через інтернет. Без світла все сповільнюється, і немає навіть елементарного комфорту для клієнтів або для самих дівчат. Це додає ще більше стресу в і без того важку ситуацію.

Комендантська година — це взагалі окрема історія. Вона обмежує можливості для роботи, адже багато дівчат просто не можуть працювати, коли на вулиці небезпечно, а в самих містах діють обмеження по руху. Плюс до цього додаються ситуації, коли не можна просто вийти з дому після певного часу або коли всі намагаються залишатися в сховищах аби пережити обстріли.

Мобілізація теж вносить свої корективи. Для тих, хто ще не був мобілізований, це значний страх за майбутнє. Через рейди ТЦК і перевірки багато з дівчат намагаються уникати виходів на вулицю в часи мобілізаційних заходів. Ніхто не хоче потрапити під «гарячу руку», і це значно обмежує мобільність та можливості працювати.

Клієнтів зараз дійсно стало менше — особливо це стосується тих СП, хто звик працювати на вулиці чи в публічних місцях. Кількість людей, які ходять по вулицях, значно зменшилася через війну, а це значно позначається на заробітку.

З іншого боку, деякі дівчата все ж таки знаходять спосіб адаптуватися: вони почали працювати через онлайн-платформи або орендують квартири для приватних зустрічей. Це теж не легко, але хоч якийсь шанс на стабільність залишається.

Тобто умови для роботи надзвичайно складні, і важко навіть уявити, як дівчата в цій ситуації продовжують триматися. Вони, як і всі, хочуть бути в безпеці, хочуть працювати, хочуть підтримувати себе і своїх близьких, але умови, в яких вони це роблять, — страшні, і ніхто не може бути на 100% впевнений у своєму завтрашньому дні. Це постійна боротьба за нормальне життя в умовах тотального невизначеного майбутнього.

^{Фото: Індивідуальні консультації секс-працівниць з питань безпеки та здоров’я}

Ти згадала, що деякі жінки з часом пристосовуються та знаходять альтернативні види надання послуг та пошуку клієнтів. Розкажи детальніше, як це виглядає на практиці?

Ірина: Так, війна кардинально змінила спосіб, яким секс-працівниці шукають клієнтів і адаптуються до нових умов. Якщо раніше багато хто з дівчат працював на вулиці чи в публічних, багатолюдних місцях, де можна було зустріти потенційних клієнтів, то зараз ситуація змінилася.

Зі збільшенням ризиків через обстріли, мобілізацію, комендантську годину та загальний рівень небезпеки, дівчата почали активно переходити у вебкам або використовувати спеціалізовані сайти для розміщення анкет. Такий формат дозволяє працювати анонімно та без прямого фізичного контакту, що значно безпечніше порівняно з роботою «на вулиці». Проте вебкам часто приносить менший дохід, і далеко не кожна готова до такої специфіки. Зрештою, попри те, що перехід в онлайн став важливою адаптацією до нових умов, він усе одно не дає стовідсоткової гарантії безпеки.

Відомо, що деякі дівчата також використовують сарафанне радіо — вони просто довіряються своїм постійним клієнтам, які приводять нових, і таким чином підтримують свою роботу. Це дає певну стабільність, бо, хоч і немає такої ж відкритості, як раніше, довіра між клієнтом і працівницею дозволяє створювати більш приватні та регулярні зв’язки.

Окрема тема — робота з військовими, і тут ситуації дуже різні. Деякі жінки час від часу погоджуються на таку співпрацю, адже в нинішніх умовах це важливе джерело доходу, особливо коли інші можливості заробітку просто зникли. Є й ті, хто фокусується виключно на цій категорії клієнтів: вони виїжджають до них або призначають зустрічі поблизу військових частин і місць дислокації. Для них це вже звичний формат, який часто залишається єдиним способом вижити.

Проте далеко не всі готові до такої роботи. Це значно складніше, ніж здається на перший погляд. Трапляються випадки агресивної поведінки чи навіть насильства з боку військових, що змушує багатьох жінок ставитися до таких замовлень насторожено. Не всі готові ризикувати собою навіть заради грошей.

Загалом, зміни дуже великі. Природа роботи змінилася через те, що звичні способи взаємодії з клієнтами стали небезпечними. Онлайн і вебкам допомогли деяким зберегти можливість працювати в цих складних умовах, хоча все одно кожна дівчина має справу з величезним стресом і постійними ризиками. Але навіть в таких обставинах вони адаптуються, шукають нові шляхи, бо життя і виживання, на жаль, вимагають цього.

Секс-праця змінюється, тож цікаво почути, як за цей час трансформувався портрет клієнта — його статус, платоспроможність та ставлення до дівчат?

Ірина: Портрет клієнта змінився суттєво. До війни це були представники найрізноманітніших професій та вікових категорій, багато з яких мали стабільний дохід і роками зверталися до одних і тих самих дівчат. Такі довгострокові відносини давали жінкам певну впевненість у завтрашньому дні.

Війна ж внесла жорсткі корективи. Через економічну нестабільність багато чоловіків стали менш платоспроможними, що безпосередньо вплинуло на попит. Змінився і психологічний фон: загальна напруга та стрес часто позначаються на ставленні клієнтів до дівчат — воно стало більш складним і часом напруженим. Не кожен тепер готовий платити звичні суми за послуги, які раніше були нормою.

Щодо цін, то ситуація неоднорідна. Частина секс-працівниць змогла зберегти довоєнний прайс, працюючи виключно з постійними клієнтами, яких ці умови влаштовували. Інші ж були змушені знижувати вартість через падіння попиту або погоджуватися на виїзди, попри ризики для безпеки. Водночас робота з новими категоріями клієнтів, зокрема з військовими, для багатьох стала способом отримати хоча б якусь стабільність у доходах, хоча для частини дівчат це залишається питанням особистих переконань чи безпеки.

Загалом, доходи сьогодні вкрай нестабільні. Це постійна адаптація та пошук можливостей для заробітку в умовах, де безпека та гідність часто опиняються під загрозою.

Але я переконана, що незалежно від того, як змінюється ринок чи ціни, право кожної жінки на контроль над своєю працею та захист мають залишатися непорушним. Усі ці труднощі лише підкреслюють, наскільки важливою для секс-працівниць зараз є підтримка та розуміння.

^{Фото: Зустріч з регіональною представницею БО «Позитивні жінки Харків» — Кариною Мелікян щодо розширення доступу до послуг для жінок секс-працівниць.}

Чи стає фінансовий тиск та фінансова нестабільність причиною того, що дівчата тепер погоджуються на практики або умови, які до війни вважали для себе неприйнятними? Чи змінилася межа того, чим вони готові ризикувати?

Ірина: З початком війни чимало секс-працівниць, які раніше уникали певних практик через ризики, змушені йти на них заради виживання. Обставини змінилися, і тепер доводиться погоджуватися на речі, які раніше здавалися абсолютно неприпустимими.

Один із найбільших ризиків сьогодні — виїзди в зони бойових дій та райони під активними обстрілами. Вже не йдеться про те, чи знайдеться інший клієнт у разі відмови — зараз це питання спроможності заробити на завтрашній день. Це величезний стрес і небезпечний вибір. Ти ніколи не знаєш, чи повернешся живою, чи не потрапиш під вогонь і чи не зустрінеш агресивну людину, небезпечну як фізично, так і психологічно. Попри ці важкі реалії, дівчата змушені щодня приймати такі виклики.

Для багатьох це єдиний шанс на бодай якусь стабільність. Вони більше не можуть дозволити собі бути вибагливими, адже кожен день війни — це боротьба за базові потреби: дах над головою, їжу, медичну допомогу та підтримку дітей чи близьких.

Ризиковані практики — не вибір, а вимушений крок. Щоразу, погоджуючись на них, секс-працівниця приймає надзвичайно важке і болюче рішення. На такі умови йдуть, бо розуміють: іншого виходу не залишається. І хоча це ніколи не було частиною їхніх планів, війна змінила правила гри. Вона не питає, як ти хочеш жити — вона диктує умови, за яких можна просто залишитися в живих.

^{Фото: групове заняття з безпеки для секс-працівниць, м.Харків}

Чи багато дівчат намагалися покинути секс-працю з початком повномасштабного вторгнення і чи вдалося їм це? Також цікаво, чи з’являються зараз, на четвертому році війни, «нові обличчя» — жінки, які раніше ніколи не були в цій сфері, зокрема переселенки (ВПО), і як це впливає на конкуренцію?

Ірина: На початку війни дуже багато дівчат намагалися покинути цю роботу. Хтось виїхав у безпечніші регіони чи за кордон, сподіваючись почати нове життя. Але реальність виявилася жорстокою: психологічний тиск та необхідність виживати в екстремальних умовах часто не залишали вибору. Через кілька місяців, а іноді й років, багато хто був змушений повернутися до того, від чого намагався втекти.

Війна забрала стабільність, і жінки зрозуміли, що секс-праця — це єдине, що допомагає їм бодай якось триматися на плаву. Сьогодні вони продовжують працювати, але вже без надії на покращення, сприймаючи це просто як засіб для фізичного виживання: щоб було що їсти, чим сплатити рахунки чи як допомогти родині.

Водночас війна кардинально змінила життя тих, хто раніше ніколи не мав стосунку до цієї сфери. Сьогодні ми бачимо жінок, які вимушено прийшли у секс-працю лише зараз. Хтось мусить годувати дітей, хтось не має змоги оплатити оренду за нове житло, інші — лікують важкі хвороби на тлі руйнування звичного життя. Якщо на самому початку війни це була реакція на гострий відчай і страх, то зараз, на четвертому році, це виглядає як спроба адаптуватися до реальності, де жоден інший заробіток не забезпечує базових потреб.

Окремий виклик — це приплив внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Для переселенок, які втратили все — домівку, роботу, колишнє оточення — це часто стає єдиним виходом. Хоча з часом цей потік дещо стабілізувався, конкуренція залишається гострою. Більшість намагається працювати анонімно: орендують квартири або використовують сайти знайомств, уникаючи вулиць чи великих груп.

Важливо розуміти: це не «бізнес» — це питання людської гідності та права на життя. Кожна жінка, яка опинилася тут через війну, заслуговує на повагу. Вони не «погані» й не «неправильні», вони — звичайні люди в надскладних ситуаціях, які продовжують шукати шлях для себе та своїх сімей. Це боротьба за право бути в безпеці навіть тоді, коли навколо триває війна

Враховуючи складність ситуації, в якій опинилась наша спільнота, важливо поговорити про практичну сторону нашої роботи. Ірино, з якими найгострішими потребами дівчата звертаються до тебе як до лідерки ініціативної групи, і яку саме допомогу вони можуть отримати?

Ірина: Жінки, з якими я працюю, щодня стикаються з викликами, часто непомітними для інших. Більшість із них перебувають у вразливих обставинах: через війну вони втратили домівки, роботу та соціальні зв’язки. Багатьом з них не вистачає коштів навіть на базові потреби. До економічної нестабільності додаються постійні ризики насильства, пограбування, осуд з боку суспільства та відсутність місця, де можна отримати розуміння та підтримку.

Як лідерка ініціативної групи, я координую надання гуманітарної допомоги. Ми збираємо та передаємо продукти, гігієнічні набори, теплі речі та одяг. Особливо актуальними під час блекаутів стали павербанки та ліхтарики. Для багатьох дівчат це справжнє «рятувальне коло».

Окрім гуманітарної підтримки, ми постійно проводимо інформаційні консультації. Обговорюємо права жінок, безпеку під час роботи, профілактику захворювань та доступ до безкоштовної медицини. Багато хто навіть не знає своїх законних прав. Наші зустрічі — це насамперед простір довіри, де з людьми говорять на рівних, з повагою та без зверхності.

Одного разу до мене звернулася жінка, яка через війну переїхала до Харкова. Вона мала серйозні скарги на здоров’я і потребувала направлення до невропатолога, але в поліклініці за місцем проживання їй відмовили, бо декларація була підписана в іншому регіоні. Це грубе порушення закону, але вразливих людей часто просто не хочуть чути.

Вона була налякана і розгублена. Ми пішли до лікарні разом — до «дружнього» лікаря, який співпрацює з нашою організацією. Моя роль була простою, але важливою: бути поруч і стати її голосом там, де її ігнорували. Зрештою, вона отримала і консультацію, і направлення. Вона плакала від полегшення, бо відчула: її життя і здоров’я мають значення.

Цей випадок вкотре довів мені сенс моєї роботи. Секс-працівниці — це жінки, які заслуговують на захист і людське ставлення. Якщо я можу змінити їхнє життя на краще бодай на краплю — я буду це робити.

Я знаю, як гостро стоїть питання фізичної безпеки для дівчат. Розкажи, які саме ризики сьогодні виходять на перший план і як ти, як лідерка групи, допомагаєш дівчатам вибудовувати власну систему захисту?

Ірина: Якщо чесно, безпека для наших дівчат — це не просто тема для розмови. Це те, з чим вони стикаються щодня: на кожній зміні, у кожній поїздці до клієнта. Я бачу, як вони приходять на зустрічі, ховають очі, як інколи тремтять руки, хоча вони намагаються вдати, що все добре. Але я знаю — їм страшно. Страшно за себе, за своє життя; страшно, що хтось може вчинити насильство, принизити, пограбувати або просто зникнути, не розрахувавшись. І найбільший їхній страх — що ніхто не стане на їхній захист.

Тому ми постійно розбираємо безпекові алгоритми. Я пояснюю, як поводитися з неадекватними клієнтами, як уникати небезпечних ситуацій і що робити, якщо все пішло не так. Ми обговорюємо й ризики в інтернеті: шантаж, брехливих клієнтів, погрози. Вчу їх базовим правилам: як перевіряти людей, як залишати «аварійний вихід», як використовувати кодові слова з подругами для сигналів про допомогу. Це звучить просто, але для багатьох із них це вперше хтось пояснює без осуду, а з турботою.

Ми постійно зустрічаємося, обговорюємо реальні випадки з життя. І я бачу, як з часом дівчата починають більше довіряти, більше розповідати та, що найголовніше, — як вчаться захищати себе.

^{Фото: гуманітарна підтримка секс-працівниць, м. Харків}

Ірино, ми багато говоримо про внутрішні зміни в спільноті, а як щодо зовнішнього впливу? За роки війни рівень стигми в суспільстві, медіа чи соцмережах хоча б трохи знизився чи упередження все ще сильніші за здоровий глузд?

Ірина: На жаль, докорінних змін у суспільному ставленні я поки не бачу — стигма залишається дуже відчутною. Багато хто й досі сприймає секс-працівниць як «менш цінних» або навіть «непотрібних» членів громади. Це проявляється всюди: від коментарів у соцмережах і подачі матеріалів у ЗМІ до ставлення в інституціях, які мали б гарантувати захист прав людини.

Проте я вірю, що ми рухаємося в правильному напрямку. Хоча ці кроки ще не стали масштабними, кожен із них є надзвичайно важливим. Суспільство повільно починає усвідомлювати, що секс-працівниці — це такі самі люди, як і всі інші, зі своїми історіями, мріями та потребами. І вони безумовно заслуговують на повагу до своєї гідності.

Ми наполегливо працюємо над тим, щоб змінити дискурс у медіа й показати: ці жінки та чоловіки не «невидимки», яких можна ігнорувати або принижувати. Певні зрушення вже помітні, особливо серед молоді та в прогресивних громадських колах, де рівень розуміння й емпатії значно вищий. Однак цього все ще замало, аби остаточно подолати дискримінацію, що супроводжує професію секс-працівника.

Потрібно й надалі поєднувати просвітницьку роботу з реальною правовою та соціальною підтримкою. Секс-праця — це не привід для осуду, а одна з багатьох форм праці. Це складний шлях, але ми не зупинимося, доки не зламаємо ці стіни. Важливо не втрачати надії: секс-працівниці та працівники мають права на безпеку, медичне обслуговування та гідне життя — на все те, що інші часто сприймають як належне.

Зрозуміло, що зовнішній тиск не минає безслідно для жінок та їх психологічного стану.  Що сьогодні викликає найбільше занепокоєння і як ви допомагаєте одна одній справлятися з цим тиском? Розкажи детальніше про вашу групу підтримки: які теми ви обговорюєте і чи є історія, яка вразила тебе найбільше?

Ірина: Секс-працівниці, з якими я працюю, часто стикаються з важкими психологічними переживаннями. Постійний страх, тривога, стигма, насильство, необхідність вести подвійне життя та втрата підтримки близьких — усе це створює колосальний внутрішній тиск. Як наслідок, у багатьох виникають хронічна тривожність, емоційне вигорання, занижена самооцінка, панічні стани та навіть ПТСР. Багато хто роками несе цей біль на самоті, боїться осуду чи нерозуміння.

Щоб створити безпечне середовище, ми організували закриту групу підтримки. На наших зустрічах дівчата можуть вільно висловлюватися й ділитися переживаннями. З часом вони починають довіряти й говорити про те, що місяцями тримали всередині. Ми обговорюємо самоцінність, захист власних кордонів, реакції на стрес та відновлення внутрішнього ресурсу. Крім того, кожній дівчині я надаю контакти гарячої лінії "Легалайф-Україна", де вони можуть отримати професійну психологічну допомогу.

Наші зустрічі дають відчуття прийняття — іноді саме тут, серед жінок, які не засуджують, відбуваються найважливіші відкриття. Одного разу на зустрічі сталася подія, яку я взяла дуже близько до серця. Одна дівчина, тиха й замкнута, довгий час лише слухала інших. Але раптом вона наважилася поділитися тим, про що мовчала місяцями. Тремтячим голосом вона розповіла, що пережила сексуальне насильство з боку військового. Це була глибока травма, яку вона носила в собі, бо їй здавалося, що ніхто не повірить, а навпаки — ще й осудять.

Коли вона говорила, в кімнаті стояла тиша глибокого співпереживання. Ніхто не піддав її слова сумніву. Навпаки — дівчата підійшли, обійняли її, сказали, що вона не винна і має право на зцілення. Після тієї зустрічі вона промовила фразу, яка назавжди залишилася в моєму серці: «Я відчула, що мене вперше почули… і не злякалися моєї правди».

Це був момент, коли я вкотре зрозуміла важливість нашої справи. Інколи те, що для когось — просто розмова, для іншої жінки — перший крок до повернення себе. Саме тому я продовжую створювати цей простір для емоцій та можливості бути почутими. Для багатьох це стає першою сходинкою до відновлення та віри в те, що вони не самотні.

^{Фото: групи взаємопідтримки для секс-працівниць, м.Харків}

Я знаю, що секс-працівниці часто почуваються самотніми не лише через упереджене ставлення суспільства, а й через складні стосунки з рідними. Багато дівчат зізнаються, що найбільше їх лякає перспектива того, що близькі дізнаються про їхню діяльність чи статус. Чому цей страх настільки сильний і якими руйнівними наслідками це загрожує жінкам?

Ірини: Дійсно, секс-працівниці стикаються з проблемою, про яку суспільство часто навіть не замислюється — постійним страхом, що їхня «таємниця» стане відомою рідним, сусідам чи колегам. Для багатьох розголошення інформації про професію чи діагноз, наприклад ВІЛ-статус, стає руйнівним: це коштує репутації, стосунків із близькими та джерел доходу.

Нещодавно до мене звернулася дівчина із селища. Її особисту трагедію спричинила зрада найріднішої людини — двоюрідної сестри. Дівчина довірилася їй і розповіла про свій ВІЛ-статус, але замість підтримки сестра розголосила цю інформацію знайомим, сусідам і навіть роботодавцю.

Коли дівчина прийшла до мене, вона була вкрай пригнічена. Вона повторювала: «Мене всі засуджують… Я боюся виходити з дому…». Через цькування вона втратила роботу в кав’ярні. Дівчина хотіла покинути секс-працю через тиск і сором, але опинилася в пастці: без підтримки родини та можливості працевлаштуватися офіційно.

Ми не змогли поновити її на попередньому місці через упередженість керівництва, але я зрозуміла: найважливіше — повернути їй відчуття опори. Ми разом ходили до центру зайнятості, оформлювали документи, обговорювали вакансії. Ми годинами говорили про її мрії та про те, що приносить їй радість.

Коли вона нарешті знайшла роботу, яка була їй до душі, я побачила в її очах полегшення, вдячність і віру в себе. Вона сказала: «Якби не ти, я б просто опустила руки…». Це був не просто соціальний супровід, а шлях повернення до самоцінності.

Такі історії щоразу нагадують мені: найважливіше — бути поруч, коли людині боляче, і вірити в неї навіть тоді, коли вона сама вже не бачить виходу.

У фінальній, завершальній частині інтерв’ю ми зосередимося на системних правових порушеннях, з якими стикаються секс-працівниці у Харкові, та обговоримо, як параюридична допомога стає ключовим інструментом у боротьбі за їхні права та справедливість. Не пропустіть продовження цієї щирої розмови!