Ніхто не заслуговує залишатися сам на сам зі своєю бідою / Про війну та секс-працю з Іриною Воробйовою, м. Харків

ПРОДОВЖУЄМО СЕРІЮ ІНТЕРВ’Ю «ПРО ВІЙНУ ТА СЕКС-ПРАЦЮ», в яких ми говоримо про життя українців, долі секс-працівниць та сферу секс-послуг в Україні в умовах війни. Цього разу ми поспілкувались з Іриною Воробйовою — лідеркою ініціативної групи секс-працівниць/ків у м.Харків 

Ірина доєдналася до нашої команди у травні 2025 року. За цей час вона зробила відчутний внесок у розвиток ініціативної групи та підтримку спільноти секс-працівниць/-ків у Харкові. Нам було надзвичайно важливо почути про її досвід, а також ближче пізнати саму Ірину — її світогляд, внутрішню силу та те, що її мотивує.

Питань виявилося так багато, що ми вирішили поділити інтерв’ю за трьома ключовими напрямами: особиста історія та життєвий шлях Ірини, актуальні потреби та сервіси для спільноти, а також параюридична діяльність і захист прав секс-працівниць/-ків у Харкові.

Пропонуємо до вашої уваги першу частину, де ми занурюємося в історію Ірини: від особистих переживань і складних життєвих поворотів до усвідомленого вибору стати на захист спільноти Харкова.

Вітаю, Ірино! Ми працюємо пліч-о-пліч майже рік, і за цей час побачили в тобі відповідальну лідерку та професіонала. Але зараз мені хочеться відкласти вбік робочі звіти та показники, щоб познайомити людей — і самій пізнати ближче — саме тебе. Твою особисту історію.

Тож розкажи, будь ласка, про себе та твій життєвий шлях: яким було твоє дитинство, про що ти мріяла тоді, як навчалася і які події заклали фундамент твоєї особистості?

Ірина: Вітаю! Я народилася в Україні, у Харкові — місті, яке стало для мене домом, джерелом теплих спогадів і місцем, де я формувалася як людина. Моє дитинство минуло у звичайній, але дуже працьовитій та дружній родині. Тато працював будівельником й був людиною сильною, надійною, за якою ми відчували себе захищеними. Мама — ФОП, багато років торгує жіночим верхнім одягом на ринку. Їхній приклад витривалості, чесності та любові до праці став фундаментом, на якому будувалося моє життя.

Ще змалечку я мріяла про професію, пов’язану з турботою про людей: хотіла бути косметологом або масажистом. А паралельно росла моя велика любов до кулінарії — я із задоволенням готувала, вигадувала щось нове, намагаючись зробити кожну страву особливою для своїх рідних.

Навчалася я у середній школі №59, після чого вступила до фармацевтичного коледжу. Паралельно заочно закінчувала навчання на секретаря — завжди прагнула знань і нових можливостей, бо вірила, що праця відкриває двері, навіть ті, що здаються зачиненими.

Життя випробовувало мене не раз. Я пережила пограбування та ножові поранення — подію, яка надовго залишила слід у моєму серці. Після цього довелося відновлюватися не тільки фізично, а й душевно. Саме тоді я навчилася цінувати кожну мить і розуміти, наскільки швидко все може змінитися. Болючими ранами були й людські втрати: розчарування, зрада друзів, які зникли тоді, коли потрібна була підтримка, та втрати близьких, що залишила порожнечу.

Важким ударом стала й зрада першого чоловіка. Розлучення завжди болючі, але особливо тоді, коли в тебе на руках трирічна дитина, і ти раптом розумієш, що тепер за все відповідальна сама. Ми залишилися з сином удвох, і з того моменту я стала для нього і мамою, і захистом, і опорою. Ми пройшли через багато, але я вистояла — заради нього.

Ще одним непростим етапом стала складна операція, після якої лікарі поставили діагноз, що міг позбавити мене можливості мати дітей у майбутньому. Це був період страхів і невизначеності, коли кожна думка завдавала болю. Коли я зустріла свого теперішнього чоловіка, чесно розповіла йому про це. Боялася, що діагноз його відштовхне, що він захоче іншого життя — без ризиків та обмежень.

Але він не відвернувся. Він прийняв мене якою я є, з усім моїм минулим, і одразу полюбив мого сина як рідного. Він став для нього чудовим батьком — добрим, справжнім, турботливим. І тоді сталося те, що я вважала неможливим: попри прогнози та страхи у нас народилася донечка. Її поява стала для нас справжнім дивом, доказом того, що любов і підтримка здатні подолати те, що здавалося приреченим.

Але однією з найболючіших подій мого життя стала смерть тата 23 лютого 2022 року. Він був нашою кам’яною стіною. Його втрату ми переживали дуже тяжко. А наступного дня, у день його поховання, почалося повномасштабне вторгнення. Особистий біль переплівся з національною трагедією, і це стало подвійним ударом, від якого ми довго оговтувалися.

Попри все — втрати, зради, біль, труднощі та війну — я не зламалася. Мене тримає родина: мій чоловік, син, донечка та мама. Вони — моя опора, сила і сенс. Саме завдяки їм я продовжую рухатися вперед, вірити, мріяти й будувати своє життя далі.

Моя історія не лише про те, як було важко. Вона про те, як вистояти й не зламатися. Я на власному досвіді переконалася: коли є любов й віра — можна почати все спочатку, скільки б разів не доводилося це робити.

Твоя особиста історія вражає і дає зрозуміти, звідки в тобі ця стійкість. Для повної картини хочеться дізнатися й про те, яким був твій професійний шлях. Розкажи, чим ти займалася та де працювала до того, як прийти в активізм?

Ірина: До правозахисного руху та «Легалайф-Україна» мій професійний шлях був дуже різноманітним. Я працювала в аптеці та на аптечному складі, де отримала цінний досвід відповідальності, уважності та роботи з людьми. Певний час працювала в адміністрації поліклініки, де навчилася організованості та розумінню потреб пацієнтів. Також довелося працювати у різних благодійних організаціях, де я вперше відчула, наскільки важливою є підтримка для тих, хто опинився у складних життєвих обставинах.

Останнім місцем роботи став благодійний фонд «БЛАГО». Саме там я почала працювати з уразливими групами, зокрема із секс-працівницями. Ця діяльність відкрила мені очі на реальність, у якій живе багато жінок. Вони часто залишаються незахищеними, стикаються з нерозумінням, дискримінацією, страхом і відсутністю базової підтримки. Я з перших днів зрозуміла наскільки сильно хочу допомагати їм, вислуховувати, підтримувати, захищати їхні права. Мені дуже сподобалося бути поруч із тими, кому справді потрібен голос і захист, і саме це стало першим кроком у правозахисному русі.

Як ти дізналась про нашу самоорганізацію? Це був щасливий випадок, чиясь порада чи, можливо, ти вже давно спостерігала за нашою діяльністю?

Ірина: У моєму житті є люди, які з’являються ніби невипадково — наче хтось зверху посилає їх саме в той момент, коли мені потрібна підтримка або новий напрямок. Такою людиною стала й Марина Погоріла

(прим. ред. Марина Погоріла – керівниця Полтавської філії БО «Легалайф-Україна» та лідерка ініціативної групи секс-працівниць).

Ми познайомилися з нею на одному з тренінгів. Це була звичайна подія, але зустріч виявилася зовсім не звичайною. Марина відразу справила на мене враження дуже щирої, відкритої та доброї людини. У ній було щось світле — відчуття, що переді мною людина, яка справді бачить інших і хоче допомагати.

Ми швидко знайшли спільні теми, відчули внутрішню спорідненість, і я тоді подумала: «Ось бувають же люди, з якими проводиш лише кілька годин, але вони залишають слід надовго».

^{На фото лідерки спільноти БО "Легалайф-Україна" (зліва направо): Марина Погоріла (Полтава), Катя Стрельченко (Рівне), Ганна Проданчук (Чернівці), Ірина Воробйова (Харків)}

І от навесні 2025 року, коли мені здавалося, що я стою на якомусь роздоріжжі, коли сили були на межі, а на роботі ставало дедалі важче й емоційно виснажливо, — Марина раптом подзвонила. Її голос був теплий і впевнений. Вона сказала, що в «Легалайф-Україна» відкрилася вакансія саме в моєму регіоні, і що вона подумала про мене першою. У той момент мені захотілося і плакати, і сміятися водночас.

Наче всесвіт підморгнув і сказав: «Ось. Ти так довго допомагала іншим самотужки — тепер допомогай разом із тими, хто робить це професійно й з серцем».

Тоді я перебувала у складному періоді — ніби втомилася від байдужості навколо і вже підсвідомо шукала місце, де могла б реалізувати свою силу, свій досвід так, щоб це мало значення для людей. І раптом мені пропонують саме те, що відгукнулося всім моїм серцем. Я зібрала всі документи й подалася на конкурс лідерки та параюристки.

Пам’ятаю, як хвилювалася — сиділа, тримаючи кулачки, і думала: «Будь ласка, нехай це буде шанс почати новий, правильний етап мого життя. Нехай я зможу приносити користь тим, кому найважче».

Для мене ця можливість стала більше, ніж просто роботою. Це було відчуття, що я нарешті знайшла команду, де мене почують, де мій досвід не засудять, а зрозуміють. Команду, де я зможу підтримувати секс-працівниць так, як сама того потребувала колись. Так я й потрапила до «Легалайф-Україна». Через людей. Через щирість. Через внутрішнє відчуття, що я тут на своєму місці.

^{На фото: лідерки спільноти на тренінгу від БО "Легалайф-Україна" з розвитку жіночого лідерства}

Іро, твоя готовність захищати інших виглядає як усвідомлений і вистражданий вибір. Що саме стало тією точкою неповернення, яка спонукала тебе присвятити себе правозахисту та спільноті секс-працівниць?

Ірина: Мій шлях до захисту людей у вразливих ситуаціях — це не вибір, а наслідок усього, що я пережила. Це дорога з моментів, коли світ здавався настільки несправедливим, що хотілося кричати. Але саме з цих ран виросло моє бажання боротися — за інших, за тих, кого не чують.

Перший удар доля завдала мені ще у 2000 році, коли я втратила свою троюрідну сестру, з якою ми були одним цілим, нерозривними. І раптом її не стало — п’яний поліцейський збив її та її подругу. Ще більше боліло від того, що він уникнув покарання. Просто сказав, що машину «вкрали». І все. Тоді, ще дитиною, я вперше відчула, що справедливість — це не те що нам гарантують. Це те, за що доводиться боротися.

У 2005 році помер мій дідусь. Його не стало вдома, спокійно. Але спокою нам ніхто не дав. Поліція та швидка натякали, що якщо ми хочемо, щоб його забрали швидше, треба заплатити. У поліклініці відмовилися видавати свідоцтво про смерть, бо ми не хотіли платити «по другому тарифу». Це було як ляпас. Гіркий, принизливий. Батьки самі шукали машину, щоб везти його в морг. Я тоді відчула, що навіть у смерті людина може стати «послугою», за яку торгуються.

А потім настав 2015 рік — рік, який я не забуду ніколи. Ми з дівчиною просто вийшли на обід. Звичайний день. І раптом — чоловік з ножем. Усе потемнішало. Лезо біля горла. Хвилина, яка розтягнулася в ціле життя. Я відчула холод металу біля шкіри й зрозуміла, що можу не повернутися додому. Але тоді в мені спрацювало те, чому колись навчив мене тато — самооборона. Вона врятувала мені життя. Я була вся в крові — порізане обличчя, спина, ножем зрізана каблучка, вирвані сережки. Лезо зупинилося за міліметр від легені. Я вижила дивом.

І знаєш що було потім? Не співчуття. Не підтримка. А слова поліції: «сама винна». Тиск. Допити. Погрози від його родичів. Експертиза, яка «чомусь» показала, що він тверезий. І врешті він не отримав справжнього покарання.

Й знов я відчула себе маленькою та беззахисною перед системою, що не бачить людей — лише папери.

Але найглибшою раною стала смерть мого батька. Його забрала байдужість лікарів. Коли його привезли з інсультом, ніхто не помітив, що онкологія вже дала розрив. Ніхто не шукав причини, не боровся за нього. Лише розводили руками. Я дивилася, як він згасає, а мама плакала поруч, безсила. Я благала зробити КТ і МРТ, змінила лікаря, боролася, як могла. Але було пізно. Перед смертю він часто питав, коли буде 23 лютого. І саме 23 лютого він помер у нас на руках. Цей день назавжди залишився в моєму серці. Мені здавалося, що частина мене теж пішла разом із ним.

А потім — повномасштабне вторгнення. Наші сусіди, діти, рідні… усі без їжі, без ліків, без світла. Люди, які мали б нас захищати, або тікали, або вимагали гроші. Я зрозуміла, що якщо нічого не робити — ми просто зникнемо в цій темряві.

Я почала шукати організації, які справді допомагають людям. Не на словах, не заради галочки, а по-справжньому. Так я й прийшла до вас. І знаєте чому я з вами? Тому що я знаю, як це — бути незахищеною. Знаю, як це — кричати в порожнечу й не отримувати відповіді. Знаю, як це — коли твоє життя залежить від того, чи знайдеться поряд хоч одна людина, якій не байдуже.

Секс-працівниці, жінки, які пережили насильство, люди з залежністю — це ті, кого суспільство найперше засуджує і найменше захищає. І саме тому я хочу стояти поруч із ними. Бо ніхто не заслуговує залишатися один на один зі своєю бідою.

Я йду цим шляхом тому, що я пройшла крізь біль, який навчив мене головного: справедливість не приходить сама — її створюють. І я хочу бути тією, хто допомагає її творити.

^{На фото: Ірина у колі рідних}

Ти з теплом згадуєш про свою родину. Як вони сприйняли твій вибір захищати секс-працівниць? Чи була їм зрозуміла твоя мотивація, чи, можливо, довелося щось пояснювати й виборювати їхнє розуміння?

Ірина: Коли я почала, я насправді хвилювалася, як відреагують мої близькі. Це не така звична тема, і я розуміла, що можуть бути питання, непорозуміння чи навіть осуд. Але, на моє величезне здивування, вони мене підтримали, як ніколи. І це було не просто "так, добре, працюй", а справжнє розуміння і підтримка від серця.

Мої близькі бачать, наскільки віддано я працюю, щоб у жінок, яких часто не хочуть слухати, з’явився шанс на справедливість. Вони розуміють: секс-працівниці/-ки — це звичайні чоловіки та жінки, які опинилися в складних обставинах. Для моєї родини це не "неправильні" люди, а ті, кого не можна зневажати чи забувати, хто так само потребує доступу до медицини, безпеки та правового захисту. Це ж прості людські права — право на гідність і життя без насильства та дискримінації, на які заслуговує кожен із нас.

Мої рідні прекрасно розуміють, що шлях, який я обрала, — це не тільки про секс-працівників. Це про кожного з нас. Це про боротьбу за справедливість для всіх, хто потрапляє у систему, де їх права порушують, і ніхто не хоче захищати. Вони знають, що я не шукаю легких шляхів. Я дійсно намагаюсь змінити життя людей. І це для них важливо. Для мене важливо. Це моє покликання. І те, що мої близькі підтримують мене — це найбільша сила для мене.

Вони допомагають мені не втратити віру, навіть коли здається, що зміни будуть надто важкими. Вони підтримують мене — і це дає мені сили йти далі.

Ти в нашій команді майже рік. Хочеться дізнатися про твої внутрішні відчуття: що тобі найбільше відгукується в роботі з «Легалайф-Україна»? І водночас — що для тебе є найскладнішим? Чи бувають моменти, коли хочеться все покинути, і як ти з цим справляєшся?

Ірина: Що мені найбільше подобається у роботі з БО «Легалайф-Україна»? Це, мабуть, саме відчуття справжнього зв’язку і взаєморозуміння з людьми, з якими я працюю.

Секс-працівниці насправді дуже відкриті й щирі люди. У них багато болю, багато історій, які важко навіть уявити, але вони зберігають свою людяність, свою силу попри всі труднощі. Я бачу, як вони відкриваються під час групових занять, коли вони самі обирають теми, коли вони можуть бути справжніми й не бояться сказати, що їх турбує. Це справжнє переживання, коли вони діляться своїми історіями, і я відчуваю, що моє завдання тут — не тільки надати конкретну послугу, але й просто бути поруч.

Це дуже надихає і дає сили продовжувати. Кожна така зустріч, кожен крок до того, щоб допомогти цим людям отримати те, що їм належить — медичні послуги, правовий захист, базові людські права — це велика перемога для всіх нас.

^{На фото: Група взаємодопомоги для секс-працівниць у м.Харків}

Але є й труднощі. Найскладніші моменти — це, звісно, стосунки з місцевими органами, лікарями, іноді просто з оточуючими, які не хочуть розуміти, що всі люди рівні та заслуговують на підтримку.

Дуже часто стикаємося з дискримінацією і непорозумінням. Мені болить, коли я бачу, як секс-працівницям відмовляють в медичних послугах, як їх уникають, ображають тощо. Це дійсно дуже важко.

Але кидати я не хочу. Навпаки, це дає мені ще більше мотивації. Я бачу, як важливо допомогти цим жінкам, захистити їх від дискримінації, дати їм можливість відчувати себе рівними з усіма іншими.

Я хочу працювати ще більше, ще активніше, щоб змінити ситуацію, дати їм доступ до медицини, правової допомоги, зробити так, щоб вони більше не боялися звертатися за підтримкою. Це моя мета, і я відчуваю, що я маю ще багато роботи попереду.

Тому ні, я не думаю про те, щоб кинути цю справу. Навпаки, я хочу прикласти ще більше зусиль, щоб змінити реальність для секс-працівниць/ків в Україні, щоб вони могли відчувати себе людьми з гідністю, які мають право на безпеку, підтримку і справедливість. Це важливо для мене, і це важливо для всіх нас.

Правозахисна робота вимагає колосальної віддачі та емоційної стійкості. Поділись з нами, як ти відновлюєш цей ресурс? Чи є щось, що тебе по-справжньому надихає? Як і з ким ти проводиш вільний час, щоб знову відчути себе просто Іриною?

Ірина: Крім роботи, є кілька речей, які наповнюють моє життя сенсом і радістю. Одна з них — це кулінарія. Я просто обожнюю готувати! Для мене це не лише процес приготування їжі, а й спосіб виразити свою любов і турботу до тих, кого я люблю. Кожного разу, коли я придумую нову страву, це ніби маленьке свято для мене. Коли родина сидить за столом і з’їдає все до останньої ложки — це для мене найкраще задоволення. Мені важливо, щоб люди, яких я люблю, відчували тепло і затишок, навіть коли просто їдять.

А ще, як би я не була втомлена від роботи, найбільше я ціную час, проведений з родиною. Це, мабуть, те, що дає мені найбільше сил, і це моя справжня опора. Я хочу, щоб мої близькі завжди знали, як я їх люблю, і я знаю, що вони завжди підтримають мене. Кожен момент з ними — це маленьке диво.

^{На фото: Ще одне захоплення Ірини — ландшафтний дизайн}

Є ще одна річ, яку я ніколи не забуду — це могила мого батька. Я часто їду туди, попри велику відстань, бо для мене це не просто місце молитви. Це місце, де я можу поговорити з ним, поділитися переживаннями та досягненнями. Завжди розповідаю йому, як ростуть онуки, яких він так любив. Старшого онука, мого сина, батько називав "дідя", а мою донечку — "бубочка". Ці спогади — частина його душі, яку я назавжди зберегла в серці.

Я хочу, щоб він знав: я намагаюся бути сильною для всіх, хто мене оточує, і рухатися вперед. Знаю, він би пишався мною. Навіть коли не можу висловити все словами, я просто сиджу там у тиші, відчуваючи, що він поруч. Ці моменти дають мені спокій і розуміння, що навіть у найскладніші часи я не одна.

Це те, що дає мені сили. Це мої корені. Це моя родина, і навіть коли ми стикаємося з труднощами, я знаю, що цей зв’язок — це те, що дає мені можливість йти вперед, не зупинятись, боротись за те, у що вірю.

На цьому ми завершуємо першу частину нашого знайомства з Іриною. Проте попереду ще багато важливого. У наступному блоці ми поговоримо про те, як війна змінила ринок секс-праці в Харкові, з якими викликами щодня стикаються жінки та яку саме підтримку надає їм Ірина у найскладніші моменти життя. Не пропустіть продовження цієї щирої розмови.