«Поговоріть зі мною, просто вислухайте, мені дуже важко» / Про війну та секс-працю з Оксаною Тропіною, м. Херсон

ПРОДОВЖУЄМО СЕРІЮ ІНТЕРВ’Ю «ПРО ВІЙНУ ТА СЕКС-ПРАЦЮ» з нашими лідерками та параюристами. Майже рік минув з останньої публічної розмови з нашими регіональними представницями, коли ми говорили про життя українців, долі секс-працівниць та сферу секс-послуг в Україні в умовах війни. Цього року повертаємось до цієї розмови, щоб пригадати події чотирьох років війни та проаналізувати їх вплив на нашу спільноту та суспільство.

Вітаю, Оксано! Ми вперше з тобою на інтерв’ю, тому хочеться більше дізнатись про тебе та твоє життя до БО «Легалайф-Україна».

Оксана Тропіна: Я народилася в Херсонській області у багатонаціональному селищі, переважна більшість жителів якого були євреї. Проживання та дорослішання поряд з представниками різних національностей у подальшому моєму житті мало велике значення. І не лише тому, що маю багато контактів, станом сьогодні – «по всьому глобусу». А ще і тому, що з дитинства знала і розуміла, що люди не лише зовнішньо відрізняються. А ще і своїми традиціями, звичаями, вихованням.

Наша сім’я була звичайною середньостатистичною, як заведено говорити, сільською родиною. Тато був будівельником, водієм, пожежником. Мама – медикиня. Нас із молодшим братом виховували батьки та дідусь з бабусями.

Я з молодших класів мріяла стати вчителем, і моя мрія здійснилася. За першою освітою я вчитель. Маю досвід роботи у сільській школі, пізніше – викладачем у коледжі.

З 2008 року перейшла до громадського сектору, стала тренеркою, фасилітаторкою, правозахисницею. Наразі здобула освіту психолога. З 2016 по 2024 рік була регіональною координаторкою взаємодії з громадськістю Уповноваженого ВРУ з прав людини в Херсонській області.

Щодо сімейного життя, то я вже понад 30 років як заміжня, маю дорослого сина, ми підтримуємо один одного наскільки це можливо в умовах сьогодення. Чоловік у мене з інвалідністю, потребує постійної допомоги. Мама після контузії, втрати домівки, вимушеного переселення почувається не найкращим чином, потребує лікування та допомоги. Тому вільного часу сьогодні практично немає. Колись, до війни, я малювала, в’язала, готувала різноманітні смаколики. Зараз ледве встигаю приготувати поїсти для себе, чоловіка й мами.

Причин про щось жалкувати у мене немає, оскільки я впевнена, що більшість наших бажань реально втілити у життя. Звісно, якщо це не залежить від безпекової ситуації. Війна внесла корективи у всі плани, але не скасувала їх реалізацію.

Як сталось, що ти вирішила приєднатись до нас та захищати права секс-працівниць/-ків (СП)? Можливо в тебе є якась особиста історія, що спонукала до цього рішення?

Оксана: Точно не пригадаю, але орієнтовно з 2010 року періодично «перетиналася» у роботі з представниками спільноти СП, ЛГБТІ, ВІЛ+ і знала про те, з якими труднощами у повсякденному житті вони стикаються, наскільки низький рівень обізнаності про свої права, невпевненість у можливостях їх відстоювання і таке інше.

Офіційно як параюристка та лідерка БО "Легалайф-Україна" я працюю з 2024 року. Але я завжди захищала права людей, мабуть, з самого раннього дитинства. Тато вчив мене «сприймай будь-кого у першу чергу як людину, а вже потім – як спеціаліста, друга тощо».

У 70-80 роки минулого століття не було поняття «людино центричний підхід», вже пізніше я зрозуміла, що саме ці його слова стали основоположними для мене та вектору моєї діяльності загалом.

У 2016 році, на самому початку моєї правозахисної діяльності, був випадок, який став відправною точкою щодо співпраці з секс-працівницями.

Всесвіт мене почув, на одному з заходів я познайомилася з неймовірною людиною, жінкою, яка захищає права СП.

Я досі з огидою згадую ситуацію, коли мені поспішили «донести» про неї інформацію — не дослівно, але суть була така: не вздумай погодитися жити в одному номері з нею, вона «проститутка, ще й вічована». Людина, яка це сказала, з тієї ж секунди для мене перестала існувати…

А ось з пані, про яку наговорили гидоти, ми жили удвох в готельному номері, і пам’ятаю, як спілкувалися майже до ранку.

Після того заходу я повернулася до Херсона і через короткий проміжок часу отримала пропозицію провести інформаційний захід для працівників поліції. На той момент я вже могла вільно зайти, навіть без попередження, до ГУНП в Херсонській області, бо мала посвідчення РК Уповноваженого ВРУ з прав людини. Перше ж заняття мені показало, наскільки багато роботи попереду: зневажливе, дискримінаційне поводження, «закриття» своїх показників адміністративними протоколами, відсутність реакції на звернення СП про порушення прав та багато іншого. І я робила. Все, що було в моїх силах згідно з повноваженнями в рамках різноманітних проєктів.

Цікаво, як твої близькі ставляться до твоєї діяльності з захисту прав секс-працівниць?

Оксана: Усі мої близькі давно знають, що я готова прийти на допомогу будь-якій людині. Тому для них не стало несподіванкою моє рішення. Якщо коротко відповідати, то не засуджують, але часто просять роз’яснення, особливо якихось нових термінів.

Чи можеш визначити, що найбільше приваблює у роботі з БО «Легалайф-Україна» та з якими складнощами доводиться стикатись?

Оксана: Мабуть, це буде пафосно, але найбільше подобається те, що я можу реально допомогти. Найскладнішим є безпекова ситуація в Херсоні, не завжди є можливість перебувати у місті. Складно утриматися від негативної комунікації з представниками поліції, ОМС, медичних, соціальних закладів, бо є вигорання, деформація, як у будь-якої людини.

Оксано, розкажи, будь ласка, як сьогодні живуть секс-працівниці у Херсоні, що відбувається на ринку секс-праці? Які зміни тягне за собою війна?

Оксана: Загалом СП, як я завжди говорю, такі самі мешканці громади, як усі решта, тому й проблеми мають схожі. Життя у Херсоні – це вже дуже великий ризик для всіх без виключення, але й своя специфіка є.

З Херсону й області виїхало багато людей, у тому числі й СП. Хтось вже влаштувався на новому місці, хтось повернувся, хтось планує повернутися.

Війна має вплив й на особисте життя, стосунки з близькими. СП також розлучаються, за період повномасштабного вторгнення є такі, хто констатував розпад родини. Це стосується як родин з узаконеними стосунками, так і співмешканців.

Щодо роботи, звісно, комендантська година не дає можливості працювати на вулиці у звичних місцях. Саме тому СП шукають клієнтів телефоном, а зустрічаються з ними на квартирах, що орендують, часто поблизу місць дислокації військовослужбовців.

Є жінки, які до початку повномасштабного вторгнення не займалися секс-працею. Наскільки я володію від них інформацією, вони не бачили іншого виходу, щоб вижити (втратили роботу, житло, рідних тощо).

Як жінки СП, так і чоловіки, частіше переживають насильство, тиск з боку працівників поліції, безпідставні відмови у наданні соціальних, медичних або інших послуг, що гарантовані державою.

Здоров’я, як і психологічний стан, у всіх нас погіршився. Скарги на психоемоційний стан чую регулярно.  Наприклад, одна пані звернулася майже в істериці, і я не відразу змогла зрозуміти, що саме вона хоче, і чим я можу допомогти. Розбиралися спочатку в телефонному режимі, наступного дня зустрілися, все обговорили та склали план дій. Виявилося, що квартира її була пошкоджена (як і багато інших у Херсоні): вікна повилітати, купа скла, вона з мамою отримали контузії. Мешканці під’їзду знали що робити й відразу почали діяти. Перше – це звернення на гарячі лінії ХОВА та заява до поліції. Але вже на другому кроці жінка почула «Ми вас знаємо, [колись на неї складали адмінпротокол], знаємо чим ви займаєтеся. І що ви хочете, щоб ми вашу заяву прийняли?».

Звісно, це не дослівно, але зі схожими проблемами я часто зіштовхуюся в роботі. Доводиться, як правило, їхати разом з СП до відділу поліції, проводити роз’яснювальну роботу, у деяких випадках «погрожувати» притягненням до відповідальності або зверненням до вищого керівництва.

А це все – безпека: переміщення під постійними обстрілами, час, нервова система, емоційний стан…

Якщо порівнювати ситуацію до початку війни й зараз, то точно можу сказати, що вона погіршилася в рази. В першу чергу має значення те, що працівники поліції в місті працюють у переважній більшості з інших регіонів України, не місцеві. І я часто чую щось на кшталт «мені все одно куди ви будете скаржитися, бо я тут на два тижні й поїду додому».

До війни були налагоджені контакти з багатьма працівниками поліції, вони працювали на постійній основі, з ними регулярно проводилися навчання, у тому числі в інтерактивній формі з практичними завданнями. Тому було набагато простіше.

^{На фото: робоча нарада з директоркою територіального центру  соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Центрального району м. Херсона Оксаною Пащенко}

Розкажи більш докладно, з якими запитами та потребами звертаються до тебе жінки? Яку допомогу та які послуги ти їм надаєш як лідерка спільноти?

Оксана: Як усі у Херсоні, дівчата перебувають у нестабільному емоційному стані, буває неконтрольована агресія або навпаки, депресії. У нас налагоджена комунікація з психотерапевтом, але дівчата дуже рідко (майже ніколи) не погоджуються проходити сеанси психотерапії.

Часто звертаються навіть не усвідомлюючи, що потребують психологічної підтримки: «поговоріть зі мною, можете мене вислухати, мені дуже важко, усе змінилося» або плачуть. Якщо переадресувати до психолога, в 99 випадках зі 100 відмовляються. Тому надаю психологічну підтримку як один із видів послуг в межах своїх можливостей. Проводжу й групові консультації на попередньо узгоджені теми. Раз на тиждень намагаюсь збирати на інформаційні зустрічі, звісно, це залежить і від безпекової ситуації у місті.

Надаю юридичні консультації, швидше правові, щодо доступності до різних послуг. Найчастіше – це звернення громадян (до поліції, ОМС, військових адміністрацій), медичні та соціальні послуги.

Як приклад – одне з останніх звернень: жінка через невеликий проміжок часу дізналася про статус ВІЛ+ у чоловіка, якому надавала послугу і звернулася до медичного закладу для проведення тестування. Вона зробила все правильно: отримала електронне звернення від сімейного лікаря, прийшла на прийом до чергового терапевта (сімейний лікар наразі не в Херсоні), але отримала відмову у проведенні тестування на ВІЛ, бо «нема кому, чим це робити». На рецепції їй сказали, щоб вона заплатила кешем і відразу можна все пройти. У таких випадках частіше за все мене просять здійснити супровід.

Щодо отримання підтримки у вигляді гуманітарної допомоги, то, як правило, СП дякують. Вони всі звичайні люди зі своїми потребами, звичками, тому бувають чимось незадоволені, просять щось додатково і таке інше. Було і таке, що жінка, СП, переїхала з Берислава до Херсона, залишившись у тому, у чому була одягнена та документами у сумочці. Вона була рада будь-якій допомозі. Тоді дівчата ділилися з нею тим, що отримали самі.

^{На фото: гуманітарна допомога жінкам СП у м.Херсон від БО "ЛЕГАЛАЙФ-УКРАЇНА"}

А як щодо проблем безпеки та насилля, чи є можливості для надання підтримки СП у Вашому місті?

Оксана: Безпека у Херсоні – це активні бойові дії у першу чергу. Якщо говорити про насилля, то у місті працює Центр для жінок з дітьми, що постраждали від домашнього насильства, де вони можуть перебувати якийсь час та отримувати комплексні послуги юридичного, соціального та гуманітарного порядку. Плюс є послуга поновлення документів також.

Зі свого боку я також консультую та роз’яснюю як діяти у тій чи іншій ситуації. Але часто звертаються, мабуть, що половина звернень, з проханням саме про супровід, бо самостійно не справляються.

^{На фото: нарада з керівницею притулку для постраждалих від насильства Наталією Краскою щодо доступності послуг для жінок СП}

Ти розповіла про часті порушення прав СП з боку представників різних державних установ.  Можеш пригадати один з найскладніших кейсів у твоїй практиці параюристки Легалайф-Україна?

Оксана: Назвати якийсь кейс складним мені важко. Вони усі досить схожі між собою. А запам’ятався найбільше випадок, з яким звернулася жінка трохи понад рік тому. Вона СП, ВІЛ+, проживала у Каховці й лише минулого року змогла звідти вийти/виїхати. Саме – вийти/виїхати.

Коли вона розповідала мені під час першої зустрічі, я була шокована. Я сама пережила окупацію у Херсоні з першої до останньої секунди й добре розуміла те, що вона розповідала. Жінка йшла дном Каховського водосховища. Лише вночі. На третю добу вийшла на нашу ДРГ, хлопці пробиралися у Каховку. Вона розповідала, що «так вила (саме вила, кусаючи собі кулаки, щоб не було чутно), коли побачила їх й почула НАШУ вимову, що аж налякала хлопців».

Далі їй вже допомогли добратися до Берислава, потім до Херсона. У неї з собою був український паспорт і порожня пляшка з-під води.

А далі почалися «кола бюрократії». Зустрілись ми з нею випадково. Трохи поспілкувалися, і вже разом звернулись до управління, де їй вкотре відмовляли дати довідку ВПО. Вийшли з управління ми з довідкою.

Далі була лікарня, обстеження, лікування, допомога продуктами, гігієною. Найбільше вразило те, що саме ця жінка була ініціатором організації допомоги нашим хлопцям на херсонському напрямку, коли прийшли вологі серветки. Вона знала, наскільки це потрібна річ під час спеки в нашій області влітку. Саме вона під час отримання гуманітарної допомоги запропонувала: «дівоньки, давайте пацанам допоможемо, швидше тихо стане у Херсоні». Ця жінка пройшла неймовірні випробування, пережила стільки, що вистачить на сценарії кількох фільмів жахів, лишилася в чому була… А потім ще мусила відстоювати свої права на кожному кроці.

^{На фото: нарада щодо покращення медичної допомоги для жінок СП з Оксаною Тищенко, завідуючою жіночою консультацією КНП Херсонської міської клінічної лікарні імені Афанасія і Ольги Тропіних}

Скажи, будь ласка, чи є у СП спроможність розв’язувати подібні проблеми та протидіяти правопорушенням  самостійно, без твоєї допомоги?

Оксана: Теоретично так, на практиці я бачу, що ні. Особливо зараз у Херсоні. Я назву кілька причин, але це не вичерпний перелік: низька правова обізнаність, невпевненість, невміння поводитися з представниками влади, відсутність бажання відстоювати свої права.

Хто та чим допомагає тобі у підтримці та захисті прав СП? З якими організаціями ти співпрацюєш?

Оксана: Є лікарі, які дружньо налаштовані, є представники поліції (їх лишилося мало наших, херсонських, переважна більшість – з інших областей), є лікарі обласного фтизіопульмонологічного диспансеру, БФ МАНГУСТ, ГО «Позитивні жінки», СНІД-центр, Центр реєстрації бездомних, Центр для постраждалих від домашнього насильства. Завдяки лікарям вдається швидше отримати консультації та рекомендації, пройти тестування та обстеження. З громадськими організаціями тримаємо зв’язок та допомагаємо гуманітаркою. Ну і, звісно, консультації, роз’яснення, супроводи.

Як вважаєш, що могло б змінити життя СП та зробити його безпечнішим?

Оксана: Дуже сподіваюся на Нашу Перемогу й можливість продовження роботи задля декриміналізації секс-праці. Я точно буду продовжувати над цим працювати, бо впевнена, що це потрібно для всіх нас, не лише для СП.

Оксано, я вдячна тобі за відверту розмову, й наостанок, прошу надати пораду нашим колегам — активісткам-початківцям

Оксана: Моя порада — займатися лише тим, у що ти особисто віриш і працювати з тими, кому хочеш допомогти.

МИ У СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ:

Facebook 

Telegram

YouTube 

TikTok