Співпраця дозволяє реагувати на виклики комплексно, а не «латати дірки» / Про війну та секс-працю з Мариною Погорілою, м. Полтава

ПРОДОВЖУЄМО СЕРІЮ ІНТЕРВ’Ю «ПРО ВІЙНУ ТА СЕКС-ПРАЦЮ» з лідерками та параюристками БО "ЛЕГАЛАЙФ-УКРАЇНА". Майже рік минув з останньої публічної розмови з нашими регіональними представницями, коли ми говорили про життя українців, долі секс-працівниць та сферу секс-послуг в Україні в умовах війни. Цього року повертаємось до цієї розмови, щоб пригадати події чотирьох років війни та проаналізувати їх вплив на нашу спільноту та суспільство.

Вітаю, Марино! З нашої останньої розмови минув цілий рік — не простий період, сповнений різних подій. Яким він став особисто для тебе? Поділися, які трансформації стали для тебе найважливішими?

Марино: За цей рік у мене, чесно кажучи, відчуття, що прожила не 12 місяців, а маленьке окреме життя. Формально я все там же: директорка Полтавської філії «Легалайф-Україна», лідерка та параюристка, залучена в різні ради, робочі групи та проєкти. Але всередині багато змінилося.

З особистих досягнень – я продовжила вчитись і прокачувати себе як лідерку. Пройшла кілька навчань, пов’язаних із жіночим лідерством, політичною участю та гендерною рівністю, взяла участь у програмах, де говорили не тільки про права жінок, а й про реальний вплив на політичному рівні. Для мене це важливо, бо я розумію: якщо ми хочемо декриміналізації секс-праці, то маємо бути не тільки «активістками», а й тими, хто заходить у простір прийняття рішень.

І ще один серйозний етап цього року — операція. Вона була складною і вимагала від мене стільки ж сил, скільки й будь-яка робота у спільноті. Це не історія про слабкість — навпаки, це про витривалість. Довелося пройти через обстеження, очікування, страхи, відновлення. Це дуже сильно нагадало мені про власні межі й про те, що тіло іноді ставить свої правила. Але я впоралася. І повернулася до роботи так само швидко, як тільки дозволило відновлення, бо знаю: наші дівчата й хлопці не можуть чекати «кращого моменту».

Другий важливий шматок – це професійне вигорання і робота з ним. Війна, нові хвилі переселенок, історії насильства, бідність, з якою живуть наші дівчата, – це все не минає безслідно. Я навчилася краще відстежувати свій стан, чесно визнавати, коли мені погано, і не «тягнути на собі всіх». Більше дозволяю собі відпочивати, хоча поки це виходить неідеально.

Якщо говорити про повсякденне життя – воно стало більш структурованим і одночасно більш напруженим: багато поїздок, онлайн та офлайн заходів, участь у форумах, координаційних радах, постійна робота з новими кейсами. Додалося ще більше відповідальності за команду й за спільноту, але разом з тим – більше відчуття, що я на своєму місці.

^{На фото: Тренінг з підвищення рівня обізнаності поліцейських стосовно ВІЛ/СНІД, наркозалежності, програми зменшення шкоди тощо, м.Полтава, 2025}

Чотири роки великої війни — це величезна дистанція, тож, напевно, ініціативна група (ІГ) Полтави сьогодні зовсім інша, ніж на початку. Як змінилися ролі та атмосфера у команді, як це вплинуло на зовнішні стосунки з партнерами?

Марина: За чотири роки війни наша ініціативна група дуже змінилася. На початку повномасштабного вторгнення багато хто просто намагався вижити: евакуація, втрата житла, пошук базових ресурсів. Тоді активність просідала хвилями. Зараз можна сказати, що ІГ стала більш дорослою: ми краще розуміємо, хто, за що відповідає, хто, що вміє, і кожна/кожен бачить свій внесок.

Кількість учасниць і учасників не завжди зростає «по прямій», бо люди виїжджають, повертаються, хтось бере паузу. Але з’явилося ядро, яке тримає напрямок.

За ці роки дівчата й хлопці сильно виросли: ті, хто колись боялися просто вийти на зустріч і сказати пару речень, сьогодні готові брати на себе відповідальність за активність, спокійно говорять з представниками державних структур. Хтось вперше спробував себе у публічних виступах, комусь навіть вдалося стати рівними консультантками, хтось пішов в  інші сфери, але все одно залишається з нами на зв’язку та беруть участь в наших заходах. Також знайдено нові шляхи пошуку представниць/-ків спільноти, і тут дуже допомагає гуманітарна допомога, що є на постійній основі.

Виходячи сьогодні до партнерів, ми маємо чітке розуміння: нам є що їм запропонувати. Ми вибудували більш системну співпрацю з медичними закладами, пробацією, міграційною службою, соціальним захистом, з організаціями, що працюють з людьми, які живуть з наркозалежністю та з ВПО. Для нас дуже важливо, що це вже не формат «раз на рік щось зробили», а постійний контакт: перенаправлення, спільні обговорення проблем, участь в координаційних органах та інших заходах

Звичайно, не без розчарувань: інколи очікуєш від партнерів однієї швидкості й чутливості, а отримуєш «не на часі» або формальні відписки. Інколи боляче, коли хтось з активісток вигорає й відходить. Але загалом я бачу, що наша ІГ зараз значно сильніша, ніж була до війни: ми не просто реагуємо на проблему, а думаємо про системні зміни, адвокацію, про те, як захистити не одну людину, а спільноту в цілому.

^{На фото: Зустріч ІГ за підсумками року та новорічні подарунки для учасниць ініціативної групи, м. Полтава, 2025}

Марино, яким ти бачиш наше суспільство на четвертому році: чи є в ньому місце для підтримки секс-працівниць/-ків та інших вразливих груп? Де зараз більше стигми — у соцмережах чи у реальному житті?

Марина: Якщо порівнювати перший рік повномасштабної війни й четвертий, дуже помітно змінилася атмосфера. На початку було відчуття єдності: всі збирали гуманітарку, плели сітки, допомагали армії, було багато волонтерства «по замовчуванню». Зараз втома накопичилась, люди стали більш напруженими, нервовими, поляризованими. Додають напруги економічні проблеми, мобілізація, постійні новини про втрати.

Громадянська активність не зникла, але стала більш вибірковою. Частина людей продовжує допомагати стабільно, інші «випали», бо самі ледве тягнуть побут й роботу. З’явилося більше недовіри, і для нас це означає, що ми маємо показувати результати, пояснювати, що ми робимо і чому.

Ставлення до секс-працівниць і уразливих груп, на жаль, кардинально не змінилося. Стигма як була, так і є. З’явилася нова лінія поділу: «ти допомагаєш армії чи ні». Секс-працівниці, які донатять, волонтерять, мають родичів на фронті, для нас – це очевидна реальність, але для багатьох людей вони все одно «ті, кого треба рятувати від них самих». У публічному просторі дуже багато подвійних стандартів: насильство щодо секс-працівниці сприймається не так, як щодо «звичайної жінки».

У соцмережах я бачу дві тенденції: з одного боку, з’являється трохи більше публікацій про права секс-працівників, декриміналізацію, безпеку. З іншого – хейт нікуди не зник. Мені писали в особисті: «у нас війна, а ти тут про секс-роботу», були коментарі типу «ви самі винні», «це гріх, а не робота» тощо.

Спочатку свого шляху в лідерстві мене дуже сильно ранили такі коментарі та думки окремих людей. Але з часом навчилась фільтрувати: конструктив – обговорюємо, відвертий хейт – блокуємо, йдемо далі. Я розумію, що моя задача – не переконати всіх, а бути голосом тих, кого не чують.

^{На фото: Підписання Меморандуму про співпрацю з Регіональною робочою групою «Гендерні аспекти у гуманітарній діяльності» (GiHA) у Полтавській області, 2025}

Якщо подивитися вглиб цих чотирьох років: як змінився ландшафт секс-праці у вашому місті — як щодо локацій, так і щодо складу дівчат, зокрема серед ВПО чи нових людей у сфері?

Марина: На початку повномасштабної війни ринок секс-праці просто «поплив»: частина жінок виїхала за кордон або у більш безпечні регіони, частина працювала дуже епізодично, бо всі жили у стані шоку. Додалися обстріли, комендантська година, страх пересуватися містом – це все різко змінило умови. Ті, хто виїхали, намагались працювати за кордоном, але там свої закони, інші правила, мовний бар’єр. Не всі витримують, деякі повертаються в Україну й знову шукають себе тут.

Зараз ситуація інша, але теж непроста. Багато вуличної секс-праці перейшло у квартири, готелі, орендовані приміщення. Дівчата частіше шукають клієнтів через інтернет, месенджери, рекомендації, ніж «на точці». Для багатьох це питання безпеки: працювати вдома чи в знайомому місці, а не стояти на трасі вночі під обстрілами й перевірками. Але онлайн теж не завжди безпечний – там інші ризики, пов’язані з поліцією, шантажем, витоком інформації.

Кількість жінок у секс-праці, з мого відчуття, збільшилась. Особливо це видно за рахунок ВПО: жінки, які приїхали без речей, без житла, з дітьми, часто в ситуації «або сьогодні щось заробити, або завтра нема чим годувати сім’ю». І частина з них йде у секс-працю саме через відсутність інших реальних варіантів заробітку. Формально інша робота є, але зарплата часто не покриває оренду, комуналку й базові потреби.

Є ті, хто до війни ніколи про секс-працю не думали, але зараз вибрали саме секс-роботу. Були історії, коли жінка працювала, наприклад, у магазині, а після евакуації опинилась в чужому місті без підтримки – і єдиним швидким способом заробити стала саме секс-праця. Такі рішення завжди даються важко, із соромом і страхом, але війна дуже часто ставить людей у глухий кут.

Якщо говорити про середні показники у доходах секс-працівниць, то вони помітно скоротилися. До війни були більш-менш стабільні ціни, зрозумілий попит. На початку війни доходи впали дуже сильно – багато хто взагалі залишився без заробітку. Зараз ціни на послуги частково підросли разом з усім іншим, але це не означає, що жінки стали багатшими. Частіше навпаки: витрати зросли швидше, ніж доходи, плюс нестабільність – сьогодні є клієнти, завтра немає.

^{На фото: Виступ на спільному заході жіночих організацій щодо гендерної чутливості, інклюзії та гуманітарної діяльності, що відповідає потребам жінок з уразливих груп, м.Полтава, 2025}

Яким сьогодні є узагальнений образ клієнта у сфері жіночої секс-праці? Хто він, як змінилися його характеристики за останні роки?

Марина: До війни портрет клієнта був більш різноманітним: від «офісних» до бізнесу, від приїжджих до місцевих. Після початку повномасштабної війни частина клієнтів зникла – дехто виїхав, дехто просто перестав витрачати гроші на такі послуги, бо самі ледве тягнуть побут.

Зараз дуже відчувається вплив мобілізації та рейдів ТЦК: чоловіки стали обережніші, багато хто уникає зайвих переміщень містом, особливо вночі. Більша частина клієнтів – це військові, які приїжджають з фронту на ротацію або лікування. У когось є гроші й бажання «відключити голову», у когось, навпаки, немає ні ресурсу, ні бажання. Є клієнти, які стали більш нервовими, агресивними, і це теж впливає на безпеку жінок.

На жаль, на четвертому році війни загальний рівень напруги у суспільстві провокує насильство з різних боків. Чи стало його більше в житті секс-працівниць у Полтаві? І як у таких умовах жінки переглядають свої заходи безпеки?

Марина: Рівень насильства, з мого досвіду, не зменшився точно. Сказати наскільки він виріс – складно, бо частина випадків взагалі не доходить до нас й не фіксується. Але загальна напруга у суспільстві, зброя у побуті, алкоголь, ПТСР – все це створює для секс-працівниць додаткові ризики. Через те що секс-праця залишається поза законом, багато хто сприймає це як виправдання для жорстокості, вважаючи, що «з ними так можна» і це не матиме наслідків.

Очевидно, що потреби у безпеці й захисті від насильства зросли. Жінки звертаються через побиття, погрози, вимагання, спроби зґвалтування, відмову поліції реагувати. Ми допомагаємо зафіксувати порушення, пояснюємо, куди звернутися, іноді супроводжуємо до поліції, медичних закладів, консультуємо щодо ризиків, разом продумуємо план безпеки. Але більшість жінок не готові йти «до кінця», щоб покарати винних, бо бояться розголосу, втрати дітей, засудження. Тоді хоча б фіксуємо випадок, щоб бачити загальну картину.

Щодо захисту саме у секс-праці, то дівчата й самостійно розробляють протоколи безпеки: намагаються виїжджати тільки до постійних й перевірених клієнтів, домовляються про «контрольний дзвінок» з подругами, впроваджують інші власні правила захисту.

Ми з ними під час зустрічей ІГ та на групах взаємодопомоги регулярно говоримо про безпеку на роботі, але рішення  кожен/-на приймає сам/-ма  – хоча війна дуже звужує простір для вибору.

^{На фото: Гуманітарна допомога секс-працівницям від БО "Легалайф-Україна" у м.Полтава, 2025}

Марино, розкажи, будь ласка, як змінювались потреби спільноти у наших послугах за ці чотири роки? Які запити від секс-працівниць/-ків актуальні зараз та які послуги ти надаєш у відповідь?

Марина: Економічні потреби за час війни стали набагато гострішими. Якщо раніше жінки приходили більше за консультаціями, інформацією, гуманітарною допомогою час від часу, то на початку повномасштабного вторгнення базові речі стали критичними: їжа, гігієна, тепло, світло та зв’язок. Ми роздавали, й досі це робимо, теплий одяг, спальні мішки, ліхтарі, павербанки – все, що допомагає просто вижити в умовах обстрілів, відключень енергопостачання, втрати житла. І  це не є приємним бонусом для жінок, це питання життя.

Окремо загострилась тема житла. Були випадки, коли ми допомагали жінці закрити оренду на кілька місяців, і це буквально рятувало її від життя на вулиці. Для секс-працівниці, яка має дітей чи батьків похилого віку, втрата житла – це не просто «переїхати», це повний крах.

Є ще проблеми з документами: втрачені паспорти, відсутність реєстрації, борги по комуналці, неврегульоване перебування в іншому місті чи країні. Ми допомагаємо відновлювати документи, компенсувати проїзд, якщо треба доїхати до іншого міста, щоб вирішити питання.

Як лідерка я надаю різні види підтримки: консультую щодо отримання послуг та інформую про можливості медичних програм, оформлення соціальних виплат,  розподіляю гуманітарну допомогу, а за потреби, перенаправляю до партнерів. Багато роботи з інформуванням: що таке та як отримати АРТ, ЗПТ, куди звернутися, якщо відмовляють у послугах, як не «злітати» з лікування. Дуже часто люди навіть не знають, що мають право на певні послуги чи виплати від держави, адже інформація подається складною мовою й абсолютно відірвана від реального життя.

^{На фото: Надання параюридичної консультації секс-працівницям у м.Полтава, 2025}

Як цей тягар з проблем відбивається на ментальному здоров’ї секс-працівниць? Чи доводиться тобі виконувати роль психолога для жінок? Які інструменти для психоемоційної підтримки ви використовуєте всередині команди?

Марина: Психологічний стан спільноти за ці роки сильно погіршився. Постійні тривоги, страх, невизначеність, втрата близьких, переїзди – усе це накладається на і так непросте життя секс-працівниць. Зросла кількість тривожних, депресивних станів, панічних атак, почуття безвиході.

Ми з командою намагаємось створити простір, де кожна може отримати професійну психологічну допомогу: наші психологи/ні працюють як із дівчатами, так і безпосередньо з лідерками, які теж потребують відновлення ресурсу.

Я також проводжу групи взаємопідтримки. Для жінок — це територія абсолютної довіри, де можна розділити свої страхи та досвід, не наражаючись на осуд. Часто для жінок це стає першим у житті моментом, коли вони наважуються вголос промовити те, що з ними відбувається. І це щире самовираження — вже половина шляху до зцілення.

Напевно, що самотужки неможливо "закрити" всі потреби спільноти? Розкажи про роль партнерських організацій у підтримці секс-працівниць/-ків.

 Марина: Дійсно, співпраця з партнерами дозволяє реагувати на виклики комплексно, а не просто «латати дірки» самотужки. Я співпрацюю з різними організаціями й це досить величенький список. 

У медичній сфері ми тісно взаємодіємо з регіональними центрами громадського здоров’я та дружніми лікарями, забезпечуючи дівчатам доступ до ЗПТ, АРТ, гінекології та сімейної медицини.

Спільно з організаціями, що підтримують людей із наркозалежністю, ми працюємо над доступністю лікування та захистом прав ЛВІН.

На стратегічному рівні ми діємо разом із «Легалайф-Україна», фокусуючись на адвокації, навчанні та участі в національних координаційних радах.

Важливим напрямом є робота зі службою пробації, де ми супроводжуємо жінок із ключових груп, аби вони не втрачали доступу до необхідних послуг через правові обмеження.

Також ми налагодили комунікацію з міграційною службою, що допомагає оперативно вирішувати питання відновлення документів, реєстрації та процедур добровільного повернення.

^{На фото: Круглий стіл до Всеукраїнської акції «16 днів проти насильства» за участю представниць/-ків Полтавської філії БО «Легалайф-Україна», БО ВОЛНа "Схід", БО "Меридіан", правоохоронних органів м. Полтави}

Статус параюристки дозволяє тобі бачити "тіньову" сторону системи. У яких сферах дівчата зараз найбільш незахищені? З якими категоріями правопорушень ти стикаєшся у своїй практиці найчастіше?

Марина: Як параюристка я бачу порушення практично в усіх сферах, де секс-працівниця стикається з державою чи «системою».

Найчастіше порушення прав відбуваються у взаємодії з силовими структурами, де замість захисту жінки стикаються з відмовами приймати заяви, приниженням гідності та перевищенням повноважень. Поліція нерідко вдається до вимагання грошей або шантажу, погрожуючи розкрити рідним вид діяльності жінки.

Не менш гострою є проблема у медичній сфері: тут дівчата часто наражаються на грубість, відмову в обслуговуванні або ж на кричущі порушення конфіденційності, особливо коли йдеться про ВІЛ-статус чи досвід вживання наркотиків.

У системі соціального захисту вони стикаються з бюрократичним спротивом та упередженістю, коли фахівці навмисно затягують процеси або супроводжують роботу зневажливими коментарями про те, що їм «і так багато дали».

Окрім того, дискримінація проявляється у сферах освіти та працевлаштування, де людину можуть відкрито обмежувати в правах лише через її минуле в секс-праці чи наркозалежність.

За чотири роки війни з’явилися нові типи порушень, пов’язані з ВПО, мобілізацією, житлом, допомогами. Наприклад, коли секс-працівницю з ВПО залякують, що «знімуть з виплат», якщо вона «буде качати права». Часто жінки звертаються саме з тим, що не знають, чи взагалі мають право на якусь допомогу, і бояться, що будь-який крок «назовні» забере в них останнє.

Найчастіші запити до мене – це: «мені відмовили в послузі / мене принизили, що робити далі», «чи можу я поскаржитись, якщо боюся, що чоловік / родичі дізнаються, чим я займаюсь», «у мене не приймають заяву, кажуть, що я сама винна». Я пояснюю права, варіанти дій, допомагаю сформулювати звернення простими словами, іноді йду разом із жінкою як підтримка.

Могла б ти пригадати конкретний кейс з твоєї практики — можливо, особливо складний чи, навпаки, той, що закінчився маленькою перемогою, — який найкраще ілюструє роботу параюристки сьогодні?

Марина: Опишу узагальнений кейс — на жаль, подібних випадків за ці чотири роки було чимало. До мене звернулася жінка, яка поєднує секс-працю з викликами життя у статусі ВПО. Її зупинили працівники поліції: без жодних законних підстав вилучили документи та телефон, утримували кілька годин і погрожували "повідомити відповідні органи", щоб її позбавили виплат для переселенців. Фактично, у неї відкрито вимагали гроші за "спокій".

Попри глибокий шок, вона наважилася звернутися по допомогу. Разом ми детально розібрали її права, зокрема, що поліція не має права утримувати особу без належних підстав, вилучати особисті речі чи шантажувати соціальними гарантіями. Я допомогла їй задокументувати ситуацію, ми грамотно склали скаргу та звернулися до керівництва підрозділу, де працювали ці співробітники.

Це не історії з миттєвим "хепі-ендом", де всіх винних негайно покарали, але ми досягли важливого результату: документи / речі повернули, жінку нарешті залишили у спокої, а головне — вона отримала досвід спротиву.

Для мене в таких справах є два ключові аспекти: по-перше, людина не залишається сам на сам із травмою, а по-друге — система отримує чіткий сигнал, що за кожним таким випадком спостерігають і на кожне порушення буде правова реакція.

^{На фото: Консультаційна зустріч ІГ щодо доступу до правової допомоги з завідувачем сектору “Полтавське бюро правничої допомоги №1” Східного міжрегіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги Юрієм Ночовним}

З твого досвіду, чи став державний апарат за ці чотири роки війни більш чутливим до запитів нашої спільноти? Як змінився характер взаємодії з поліцією та соціальними службами — у бік партнерства чи більшої ізоляції?

Марина: Я продовжую перебувати у постійному контакті з державними органами, проте формат нашої взаємодії суттєво трансформувався. Якщо раніше це були переважно точкові запити — вирішення конкретного інциденту в поліції, проблеми в медичній установі чи питання соціального захисту, — то зараз наша співпраця стала системною. Я беру активну участь у координаційних радах та робочих групах, де ми на офіційному рівні порушуємо питання не окремих випадків, а системного захисту прав вразливих груп.

Взаємодія з кожною структурою має свій вектор. До поліції я звертаюся переважно у випадках фізичного насильства, вимагання грошей або коли йдеться про процесуальні порушення, як-от відмова у реєстрації заяви. Робота з медичними закладами стосується захисту пацієнтських прав: відмов у наданні допомоги, розголошення конфіденційної інформації про стан здоров’я чи проявів стигми. З міграційною службою ми вирішуємо складні кейси жінок з-поміж ВПО, які втратили документи або мають потреби, зумовлені наслідками окупації. Окремий напрям — це служба пробації, де ми здійснюємо супровід жінок, які мають обмеження волі та водночас належать до ключових груп, що потребує особливого підходу.

У нашій співпраці з держструктурами є як позитивні зрушення, так і доволі болючі моменти. З одного боку, у системі з’явилися люди, з якими можливий конструктивний і людяний діалог: вони розуміють специфіку нашої роботи, знають діяльність «Легалайф-Україна» та виявляють професійну повагу. З іншого боку — на низовому рівні все ще панує людський фактор. Реакція на звернення секс-працівниці часто залежить від конкретного виконавця: хтось допомагає професійно, а хтось продовжує вдаватися до принижень чи відмов. Випадки ігнорування заяв, на жаль, не зникли. У таких ситуаціях ми діємо через офіційні механізми: подаємо скарги, звернення, залучаємо партнерів.

Можливо, це не завжди дає ідеальний результат, але точно створює для системи "некомфортні умови" у вигляді офіційних розглядів та публічного резонансу.

^{На фото: Групова консультація жінок з ключових груп населення у Київському районному відділу філії Державної установи «Центр пробації»}

Марино, я щиро вдячна тобі за відверту розмову. Наостанок прошу тебе  дати напуття тим дівчатам та хлопцям, які тільки відчули в собі силу змінювати світ, але, можливо, ще вагаються?

Марина: Перше – не намагайтесь бути «рятівницею світу» одиначкою. Це прямий шлях до вигорання. Розподіляйте навантаження, просіть про допомогу, будуйте команду, шукайте партнерок і партнерів.

Друге – не соромтесь вчитись. Права, закони, механізми звернень, робота з документами – все це спочатку здається страшним і «не для мене». Але з досвідом приходить розуміння, що це просто інструменти. Чим більше ви знаєте, тим менше боїтеся.

Третє – бережіть себе. Слухаючи історії насильства, бідності, втрат, дуже легко розчинитися у чужому болю. Але ви теж людина. Маєте право на відпочинок, на свої емоції, на «мені зараз важко». Це не робить вас слабкою активісткою, навпаки – допомагає залишатися в русі надовго.

І ще одне важливе: говоріть від серця. Не обов’язково мати ідеальну правильну мову, щоб бути корисною для спільноти. Важливо, щоб ви були чесні – з собою, з людьми, заради яких працюєте, і з тими, з ким ведете діалог.