«ТІ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ, ВИЖИВАЮТЬ ЯК МОЖУТЬ» / Про війну та секс-працю з Іриною Хмельницькою, м. Кропивницький

Ірино, ти одна з засновниць БО «Легалайф-Україна», але досі ми не спілкувались у форматі інтерв’ю. Нарешті ми це зробимо і поговоримо про все —  що було, що є і на що сподіваємось. Пропоную почати з твоєї особистої історії.

Ірина: Я народилась і все життя проживаю в місті Кропивницький. Тато водій, а мама муляр, вони тяжко працювали, а вдома було господарство ще й менша сестричка. Я закінчила 9 класів, більше не було можливості навчатись. Але в мене була мрія піти навчатися на кухаря – кондитера, бо я обожнюю все, що пов’язано з випічкою.

В житті я зустріла чоловіка, який був на 12 років старшим від мене, що не завадило нам покохати один одного й створити родину. Через 2 роки у нас народилась донечка, але не довго те сімейне гніздечко проіснувало.

В моєму житті було багато чоловіків, але єдина моя підтримка й опора  —  це моя донька. Щоб підняти доньку мені довелося дуже багато працювати: на ринку, на заправці, у магазині тощо, але коштів завжди не вистачало.

Одного разу я захворіла, була дуже висока температура, певний час не могли діагностувати, що зі мною. Коли наступного разу прийшли мене провідати рідні, мене викликав до себе в кабінет головний лікар. Лікар мені повідомив, що в мене ВІЛ. Почувши такий «вирок», я хотіла закінчити своє життя, але мене зупинила думка про маленьку донечку та моїх рідних, як вони переживуть втрату.

«ЛІКАР МЕНІ ПОВІДОМИВ, ЩО В МЕНЕ ВІЛ. ПОЧУВШИ ТАКИЙ «ВИРОК», Я ХОТІЛА ЗАКІНЧИТИ СВОЄ ЖИТТЯ, АЛЕ МЕНЕ ЗУПИНИЛА ДУМКА ПРО МАЛЕНЬКУ ДОНЕЧКУ ТА МОЇХ РІДНИХ, ЯК ВОНИ ПЕРЕЖИВУТЬ ВТРАТУ».

Минуло трохи часу і мене познайомили з працівниками благодійної організації людей, які живуть з ВІЛ.  Ходила на групи, на яких зустрічалися такі самі люди, яких торкнулась ця проблема. Через деякий час мені запропонували працювати в цій організації соціальним працівником.

Саме там я й познайомилась з дівчатами, з якими ми заснували БО «Легалайф-Україна». Ми довгий час працювали на волонтерській основі, прагнувши захистити жінок та їх права.

Все ж таки, чому ти вирішила захищати права саме секс-працівниць?

Ірина: Розумієш, життя складне, особливо, коли ти залишаєшся одна з маленькою дитиною і без роботи, ще й дізнаєшся про страшний на той час діагноз та розумієш, що ти вже не такий як всі, і треба виживати в цьому світі.

Склалась така ситуація, що не було навіть, що їсти, а рідних поряд не було. В мою голову почали приходити різні думки, як заробити гроші.

Знайшовши сайт знайомств, я почала фліртувати з чоловіками. Так почалась  моя кар’єра в секс-індустрії. Я надавала послуги, а чоловіки платили гроші. Декілька разів потрапляла в такі ситуації, що лишалась без грошей, але добре, що жива. Такі ситуації наштовхнули на розуміння, що треба таких жінок захищати.

Багато хто вважає, якщо жінка секс-працівниця, то вже й не людина, і не заслуговує на людське ставлення. А ніхто не замислювався, чому вона стала на цей шлях.

«В ЦІЙ РОБОТІ ДУЖЕ СКЛАДНО, ЯК НА МЕНЕ, ЗНАЙТИ СПРАВЕДЛИВІСТЬ».

А як твої близькі сприйняли той факт, що ти захищатимеш права секс-працівників?

Ірина: Вони знали, що я допомагала ВІЛ позитивним, а потім почала ще захищати жінок, які надають сексуальні послуги за винагороду. Мої рідні ніколи не втручались в моє життя, тільки могли мені підказати, як було б краще, а вибір був за мною.

Після багатьох років роботи з Легалайф, можеш поділитись, що подобається у роботі та що є найскладнішим?

Ірина: В цій роботі дуже складно, як на мене, знайти справедливість. Весь час мені доводиться зустрічатися з поліцейськими, з працівниками медицини. Але коли порушуються права секс-працівниці, нікому до цього не має діла (типу «сама винна»), таких жінок досі вважають "другим ґатунком", на жаль.

Тому дуже часто з’являються думки все кинути, якщо чесно. Був період, коли в мене було професійне вигорання, я не знайшла сил далі працювати й звільнилась.

Трохи відпочивши й розібравшись зі своїми почуттями, я повернулась до роботи. Якщо не я, то хто допоможе дівчатам в тяжку хвилину? Дівчата знають, що вони не одні, що не залишаться сам на сам з їх проблемою. Саме вдячність дівчат за допомогу, яку я їм надаю, й допомагає втриматись на місці та продовжувати.

А коли стає дуже важко – в мене є своє заспокійливе, це обійми мого маленького онука...

Так, чудово мати поруч близьких та коханих людей, в умовах війни це відчувається особливо гостро...

Повернемось до нашої спільноти. Розкажи, будь ласка, як переживають війну твої дівчата секс-працівниці, які зміни ти спостерігаєш у їх житті?

Ірина: Деякі дівчата померли, деяких засудили, де хто виїхав з країни, а ті, що залишилися виживають як можуть. Дівчатам зараз стало набагато тяжче утримувати себе та своїх дітей. Багато з них говорять, що заробітки дуже впали. По-перше, клієнтів чоловіків стає менше. По-друге, до війни дівчата скільки хотіли, стільки часу проводили на трасі, заробляли. Тепер вони не мають такої змоги. Більшість дівчат приїздять в місто з районів, тому їм треба розрахувати час, щоб повернутися додому вчасно до комендантської години. 

До того ж дівчата дуже хвилюються за свою безпеку та життя. Тому багато  з них починають працювати через інтернет чи зустрічаються лише з постійними перевіреними клієнтами. Секс-праця завжди була небезпечною, але з війною з’являються й нові загрози. Зокрема останнім часом дівчата частіше жаліються на військових клієнтів. Кажуть, що ті травмовані війною, що з ними небезпечно проводити спільний відпочинок.

З якими потребами сьогодні СП звертаються до тебе та яку допомогу ти надаєш їм як лідерка ініціативної групи?

Ірина: Дівчата отримують гуманітарну допомогу, параюридичні консультації, супровід тощо.

Зараз, завдяки донорам, у нас є змога щомісяця надавати дівчатам продуктові набори, засоби гігієни та ще багато чого, щоб допомогти вижити. Ми видаємо одяг, теплі речі та інше – спальні мішки, павербанки, килимки електричні, рюкзаки, портативні газові плити, термо чашки, USB-лампи та інше. Саме такої допомоги потребують дівчата, бо доходи впали й утримувати сім’ї самотужки стало складно.

Ще я систематично проводжу інформаційні заняття, під час яких говоримо про здоров’я, про порушення прав та як їх відстояти, про замісну  та  АРВ терапію. Також СП звертаються за психоемоційною та психологічною підтримкою, бо війна впливає не тільки на фізичний стан. З моїх спостережень, ментальне здоров’я у всіх стрімко погіршується.

Ще й патрульна поліція почала частіше навідуватись до дівчат. Шукають різні варіанти, як здерти з них гроші. В таких випадках дівчата телефонують мені. Якщо самотужки не виходить розв’язати питання, то разом з дівчиною йдемо у поліцію до керівництва, тоді всі питання швидко вирішуються.

Як вважаєш, чи могли б вони самостійно розв’язувати ці проблеми з поліцією? 

Ірина: Вони бояться та часто не знають, як захистити свої права або як себе поводити в тій чи іншій ситуації. А в моїй присутності  вони почувають себе більш впевнено, мені здається, це основна причина, чому самостійно вони не можуть вирішити проблему.

Чи є у Кропивницькому організації партнери, що допомагають тобі вирішувати проблеми СП?

Ірина: Так, за роки вже налагоджена співпраця, і в нас дружні та дуже продуктивні відносини з «Мережею 100% життя», БФ «Повернення до життя», СНІД центром, Центром матері та дитини, наркодиспансером тощо.

 Як досвідчена правозахисниця, яку б пораду ти дала активісткам-початківцям?

Ірина: Ставитись до людей так, як хочете, щоб ставились до вас.

На останок, поділись своїми надіями на майбутнє — яких змін для СП ти очікуєш? 

Ірина: Я сподіваюсь, що в майбутньому наша влада й суспільство приймуть закон про декриміналізацію секс-праці. В такому випадку виграють всі, дівчата будуть платити податок, а поліція та всі інші не буде порушувати права секс-працівниць.