«ТІ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ, ВИЖИВАЮТЬ ЯК МОЖУТЬ» / Про війну та секс-працю з Іриною Хмельницькою, м. Кропивницький

Ірино, ти одна з засновниць БО «Легалайф-Україна», але досі ми не спілкувались у форматі інтерв’ю. Нарешті ми це зробимо і поговоримо про все —  що було, що є і на що сподіваємось. Пропоную почати з твоєї особистої історії.

Ірина: Я народилась і все життя проживаю в місті Кропивницький. Тато водій, а мама муляр, вони тяжко працювали, а вдома було господарство ще й менша сестричка. Я закінчила 9 класів, більше не було можливості навчатись. Але в мене була мрія піти навчатися на кухаря – кондитера, бо я обожнюю все, що пов’язано з випічкою.

В житті я зустріла чоловіка, який був на 12 років старшим від мене, що не завадило нам покохати один одного й створити родину. Через 2 роки у нас народилась донечка, але не довго те сімейне гніздечко проіснувало.

В моєму житті було багато чоловіків, але єдина моя підтримка й опора  —  це моя донька. Щоб підняти доньку мені довелося дуже багато працювати: на ринку, на заправці, у магазині тощо, але коштів завжди не вистачало.

Одного разу я захворіла, була дуже висока температура, певний час не могли діагностувати, що зі мною. Коли наступного разу прийшли мене провідати рідні, мене викликав до себе в кабінет головний лікар. Лікар мені повідомив, що в мене ВІЛ. Почувши такий «вирок», я хотіла закінчити своє життя, але мене зупинила думка про маленьку донечку та моїх рідних, як вони переживуть втрату.

«ЛІКАР МЕНІ ПОВІДОМИВ, ЩО В МЕНЕ ВІЛ. ПОЧУВШИ ТАКИЙ «ВИРОК», Я ХОТІЛА ЗАКІНЧИТИ СВОЄ ЖИТТЯ, АЛЕ МЕНЕ ЗУПИНИЛА ДУМКА ПРО МАЛЕНЬКУ ДОНЕЧКУ ТА МОЇХ РІДНИХ, ЯК ВОНИ ПЕРЕЖИВУТЬ ВТРАТУ».

Минуло трохи часу і мене познайомили з працівниками благодійної організації людей, які живуть з ВІЛ.  Ходила на групи, на яких зустрічалися такі самі люди, яких торкнулась ця проблема. Через деякий час мені запропонували працювати в цій організації соціальним працівником.

Саме там я й познайомилась з дівчатами, з якими ми заснували БО «Легалайф-Україна». Ми довгий час працювали на волонтерській основі, прагнувши захистити жінок та їх права.

Все ж таки, чому ти вирішила захищати права саме секс-працівниць?

Ірина: Розумієш, життя складне, особливо, коли ти залишаєшся одна з маленькою дитиною і без роботи, ще й дізнаєшся про страшний на той час діагноз та розумієш, що ти вже не такий як всі, і треба виживати в цьому світі.

Склалась така ситуація, що не було навіть, що їсти, а рідних поряд не було. В мою голову почали приходити різні думки, як заробити гроші.

Знайшовши сайт знайомств, я почала фліртувати з чоловіками. Так почалась  моя кар’єра в секс-індустрії. Я надавала послуги, а чоловіки платили гроші. Декілька разів потрапляла в такі ситуації, що лишалась без грошей, але добре, що жива. Такі ситуації наштовхнули на розуміння, що треба таких жінок захищати.

Багато хто вважає, якщо жінка секс-працівниця, то вже й не людина, і не заслуговує на людське ставлення. А ніхто не замислювався, чому вона стала на цей шлях.

«В ЦІЙ РОБОТІ ДУЖЕ СКЛАДНО, ЯК НА МЕНЕ, ЗНАЙТИ СПРАВЕДЛИВІСТЬ».

А як твої близькі сприйняли той факт, що ти захищатимеш права секс-працівників?

Ірина: Вони знали, що я допомагала ВІЛ позитивним, а потім почала ще захищати жінок, які надають сексуальні послуги за винагороду. Мої рідні ніколи не втручались в моє життя, тільки могли мені підказати, як було б краще, а вибір був за мною.

Після багатьох років роботи з Легалайф, можеш поділитись, що подобається у роботі та що є найскладнішим?

Ірина: В цій роботі дуже складно, як на мене, знайти справедливість. Весь час мені доводиться зустрічатися з поліцейськими, з працівниками медицини. Але коли порушуються права секс-працівниці, нікому до цього не має діла (типу «сама винна»), таких жінок досі вважають "другим ґатунком", на жаль.

Тому дуже часто з’являються думки все кинути, якщо чесно. Був період, коли в мене було професійне вигорання, я не знайшла сил далі працювати й звільнилась.

Трохи відпочивши й розібравшись зі своїми почуттями, я повернулась до роботи. Якщо не я, то хто допоможе дівчатам в тяжку хвилину? Дівчата знають, що вони не одні, що не залишаться сам на сам з їх проблемою. Саме вдячність дівчат за допомогу, яку я їм надаю, й допомагає втриматись на місці та продовжувати.

А коли стає дуже важко – в мене є своє заспокійливе, це обійми мого маленького онука...

Так, чудово мати поруч близьких та коханих людей, в умовах війни це відчувається особливо гостро...